***

 Я мріяла про це більше року. І сьогодні це відбудеться. Я хотіла цього, хотіла так довго. Сьогодні йду у кіно з ним. Ну, я не про кіно мріяла так довго, а саме про те - що з ним. Не пішла на пари. Довго збиралася. За 15 хвилин до призначеного часу була вже на місці. Стояла збоку. Не хотіла, щоби він мене побачив. До кінотеатру підійшла зі запізненням на хвилин 10. Але його там ще не було. Чекала довго, дуже довго, а його не було. Уже закінчився сеанс, а його не було. Я набралася сили, переконуючи себе, що з ним могло щось трапитись, і вирушила до нього додому. Це три квартали від кінотеатру. Туди не йшла, я бігла. Не знаю, що так тягнуло мене до нього увесь цей час. Якби знала, що він міг так вчинити, я хоча б на пари пішла сьогодні. Зайшла до під’їзду. Код був зламаний. На третій поверх піднялася сходами. Я знала, де він живе, адже рівно тиждень тому була тут на вечірці, й саме тоді ми домовилися про кіно. Може, тиждень - це багато, може, він забув? Квартира 106. Я хотіла подзвонити, але стою, боюсь, не наважуюсь. Та я й не знаю, чому схопилася за ручку. Раз - а двері відчинені. Так, а зараз я ще застукаю його з черговою коханкою, як у дешевому кіно, такий ніби нудний сюжет життя. Зайшла до квартири і застукала його. Але без коханки. Проте з мотузкою. Він стояв на стільці посеред вітальні, під люстрою, з головою в зашморзі. Тримав руками цю мотузку, весь трусився, ледве дихав…
 - Ти що? Стій! Не рухайся, не рухайся… Стій. Злазь повільно, повільно…
 Він опустився на підлогу. Розповів усе. Звичайно, після того, як я заспокоїла його. Це тривало близько двох годин. За цей час він ще разів вісім вистрибував на стілець. Казав, що жити не хоче, відтягувати смерть не бажає, і його вже й так нічого не врятує. Просто склалася така ситуація, що він убив дівчину. Спочатку її зґвалтував, а потім убив... Я вважаю, що це не зовсім його вина. Він просто такий, ну, такий, що, певно кожна четверта дівчина планети була б не проти, щоб її зґвалтував саме він. Значить, вона справді спонукала його до цього. Та й він так казав. Та ні, він у цьому не винен, якщо зробив це, значить, у нього була причина на те.
- Та заспокойся! Не нервуйся! Закрийся!!!.... Ніхто тебе не посадить, тим паче на електричний стілець... Мовчи!... Хтось знає про цей випадок? Ти з кимсь про це говорив?... Тільки я!... Я буду мовчати, чесно. Нікому ніколи нічого не скажу. А як ніхто не знає, то й нема за що садити.
 Ми говорили довго, десь до четвертої ранку. Я заснула у нього. А й не збиралася йти на ніч до нього після першого побачення. А вийшло все не так.
 Зранку він мене розбудив, зварив кави, приготував сніданок. Дуже дякував, казав, що я врятувала йому життя, що якби не я..., що якби ми не зустрілись... Я розтеклася, розпливлась у морі компліментів. А він був такий спокійний, такий сміливий, такий врівноважений… Зовсім не такий, як учора вночі. Навіть пообіцяв мені, що справді сходимо в кіно, і ми домовилися зустрітись о тій самій годині й на тому самому місці.
 На пари я знову не пішла. Провалялась увесь день в ліжку зі своїм тягарем. Розуміючи, що це - вже на все життя. Я зобов’язана тепер завжди нести цей камінь. Ні слово, нікому, ні слова. А я зможу? Ні, я повинна, тепер уже пізно! Треба було думати про це, коли коханого рятувала.
 Я заснула, я проспала, я запізнилася на півгодини. Його не було. Знову закінчився сеанс, а його нема. Я пішла додому, до нього. Двері відчинені знову, але застукала лише порожню квартиру і стілець під люстрою. Сіла на нього, сиджу. Мотузка коливається наді мною, а я чекаю. Я чекаю, а вона коливається. „Якщо його не буде до опівночі, я повішаюся”, пожартувала я. Та я ж людина слова. О 12 годині ночі його так і не було…
 А я ж встигла врятувати його життя, а він моє ні.