***

 Сьогодні рівно рік відтоді, як я отримала його першого листа. І сталося це зовсім випадково. Я відправила подрузі вітальну листівку “З днем народження”, а через дні два дізналася, що вона переїхала на іншу квартиру. Ще через тиждень до мене прийшов лист від Сашка…Так, Сашка. І тепер ми вже рік листуємося з ним. Щотижня пишемо листи одне одному. Мені – це цікаво і… дуже приємно. Але ми ніколи не бачилися, хоч і живемо в одному місті.
 Якщо чесно, спочатку я була закохана в нього. Після кожного нового листа захоплювалася ним дедалі більше і більше. Мріяла побачити його. Але не наважувалася першою запропонувати це. І він теж нічого такого не писав, от я й думала: може, так і треба.
 А якось наважилась й відправила Сашкові своє фото, і написала, що була б не проти побачити його. Він надіслав своє через два тижні, це вперше він пропустив тиждень. На знімку Сашко був зовсім, ну, зовсім несимпатичним. Я аж розчарувалася, як така людина могла писати такі чудові вірші. Він був рудий, просто рудий. Із рудим кучерявим волоссям, із веснянками. Тисячі веснянок були чітко видні на його обличчі. А ще великий ніс і маленькі, крихітні губки. Він був настільки несимпатичним, аж смішним.
 Все, з цього моменту я розлюбила його. Почала ставитися до нього, як до друга. Доброго, старого, рідного друга. Й одразу ж зникла моя мрія побачитися з ним. Якщо чесно, я боялася, що в житті він буде ще смішнішим, ніж на фото.
 Після уроків ми з подругою вирушили в парк на прогулянку. Йшли алеєю, сміялися, веселилися, пили пиво, курили “Marlboro”.
- Дивися, Сашко! – раптом вигукнула подруга.
- Хто? – перепитала я.
- Сашко, ну…Сашко!
- Хто?
- Ну, твій конвертний друг.
 Це я називала його так. Я повернула голову в напрямку її пальця і побачила Сашка зі ще якимось хлопцем. Довго стояла на місці, не могла поворухнутись. Але Сашко не звертав на мене жодної уваги. Що ж, я вирішила підійти до нього першою.
- Привіт, Сашко, нарешті ми зустрілися…
- Я не Сашко, - сказав хлопець, який по ідеї мав бути Сашком.
 Але, чесне слово, якби він промовив навіть інші слова, я б одразу зрозуміла, що це не він! Він був зовсім не тим Сашком, який писав мені такі чудові листи.
- Як це не Сашко? - перепитала.
- Я Павло.
- Пробачте, я помилилася, пробачте… Ти просто дуже схожий на одну людину.
 Я повернулася і пройшла десь кроки два, три і в моєму серці щось так кольнуло, що я аж присіла. Повернула голову і побачила, якими закоханими очима дивився на мене той хлопець, котрий сидів із Павлом. Я теж довго дивилася йому в очі, моє серце не відпускало, а навпаки - стискало ще більше.
 - Може це звучить дивно, але це Сашко, мій брат, - раптом сказав Павло.
 - Сашко, це ти! – закричала я. – Сашко! Я знаю, це ти, Сашко, це ти!
 Ось яка людина писала мені листи! Він був саме тим, хто міг писати таке. Високий, чорнявий, із карими очима, довгими віями, гострим маленьким носиком і з ямочками на щоках.
- Сашко, це ти? Сашко! - я кричала все голосніше і голосніше.
 Відчувала, як з кожним вигуком я заново, знову й знову закохувалась у нього. А він дивився на мене своїми чарівними очима і мовчав.
 - О, Боже, Сашко, скажи щось. Сашко, не мовчи. Навіщо ти надіслав мені фото свого брата, навіщо? – я почала кричати на нього з такою злістю. - Та скажи мені що-небудь, не мовчи! Я ж у тебе щось запитую. Скажи, Сашко, скажи!
 - Не кричіть так, - спокійно мовив Павло. - Він вам нічого не скаже. Він не говорить, він навіть вас не чує.
 Я замовкла, але всередині все продовжувало кричати: “Сашко, скажи щось, Сашко!..”
 А із його закоханих очей котилися маленькі сльозинки і затримувалися в ямочках на щоках, як у басейні, і аж звідти витікали струмочком.