***

 Сьогодні я продав уже восьму картину, за неї дали 260$. На ці гроші житиму тижні два-три, ще й кілька цікавих книжок куплю.
 До речі, про картини. Ви не подумайте, вони не мої. Я й малювати не вмію, навіть ялинки не зображу. Це картини - мого сусіда, чи екс-сусіда. Він помер. Шкода молодого хлопця. Ми з ним винаймали по кімнатці в одній квартирі. Хоча я майже ніколи з ним не спілкувався. Знав тільки, що звали його Романом і те, що він малював картини. Але я їх ніколи й не бачив.
 Якось зранку той художник потрапив під машину і загинув. За його речами ніхто не приходив. Та й хазяйка квартири нічого не знала про хлопчину. Адже ми заплатили за кімнати на півроку наперед, тому вона до нас і не заходила.
 Коли минув тиждень після смерті художника, я, нарешті, наважився зайти до нього в кімнату. Ніколи раніше там не був. Перше, що спало мені на думку, в тій кімнаті, це те що він є...був непоганим художником. Адже повсюди висіли його картини і, як на мій смак, непогані, їх було небагато, 9 - 10. Щоправда, мене дуже здивував напис над ліжком. На шпалерах, червоною фарбою, неохайним почерком: “Думаю о Рае”. Проте саме над цим написом висіла найбільша, найяскравіша картина. Портрет жінки, красивої, років 30 - 35, зі світлим волоссям, великими, темними очима, чудовою посмішкою… Гарна картина!
 Я зачекав ще тиждень. За речами художника ніхто не заходив. І на гадку спала божевільна ідея. Якщо ці картини припали до смаку мені, то чому вони не можуть сподобатись іншим? Я ж ніби щось трохи тямлю в мистецтві.
 Знову зайшов до кімнати, вдруге у житті. Зняв зі стіни першу картину, що висіла ближче до дверей... Я продав її за 10$. Ніби невеликі гроші, але все ж таки.
 Через тиждень зайшов за другою картиною, потім за третьою, четвертою… Їх теж продав. Яку за 10, яку за 15$.
 Коли зайшов за наступною картиною, знову звернув увагу на напис над ліжком. Що б це означало? Усю ніч не міг заснути, думаючи про цей напис. І на ранок вирішив, що художник справді думав про рай, і хотів потрапити до раю. І з цього дня, продаючи його картини, я розповідав, що художник помер заради того, щоб якомога швидше потрапити до раю. І надалі мені за його картини давали чомусь значно більше, ніж за ті перші. Це було вже 50 - 100$.
 Все, я продав усі картини, крім отої великої, що висіла над ліжком. Але ж настала і її черга. Я зайшов увечері до кімнати художника, довго дивився на цю картину. Потім зняв її зі стіни. Приніс до себе в кімнату і, коли почав витирати пилюку з рами, побачив, що за картиною захований конверт.
 Аж тепер я дізнався прізвище художника – Краснюк, Роман Краснюк. Лист був адресований якійсь Талініній Р. М., яка проживала на вулиці Саратовій. Дивно. Навіщо треба було писати листа, щоби відправити його на Саратову, 27, якщо це близько п’яти хвилин ходьби від нашого будинку. Та потім я зрозумів, що художник написав цього листа, але відправити його не встиг, адже так поспішав до раю.
 Найперше, що я зробив, вийшовши з дому - вкинув листа в поштову скриньку.
 Наступного дня прокинувся рано, щоби продати останню картину. Але для себе вирішив: якщо за неї даватимуть мало, залишу її собі.
 До мене підійшов чоловік, поцікавився, чи це мої картини. Я й розповів йому всю правду про Романа. А він, у свою чергу, порадив мені сходити в Будинок художника, тому що там через два дні мав відбутися дуже солідний аукціон. І додав, що картина непогана, може б, купили її. Та й, попри те, про мого друга дізналися б інші. Ну, я просто сказав, що Роман Краснюк був моїм другом і помер, ну, а далі всю правду, чесно.
 У Будинку художника картину взяли на аукціон, та й стартову ціну доволі високу визначили - тисячу $. Ви уявляєте, а я всі попередні продав за такі малі гроші…
 Настав день аукціону. Я чомусь із такою гордістю ніс вулицею, картину ніби сам намалював її.
 Моя картина, тобто картина мого “друга” Романа була під лотом № 58. Трохи довго довелося чекати, коли люди, нарешті, побачать її. І вони так сподобали картину, що ледь не бились. Я чув такі суми грошей, які ніколи навіть сам не вимовляв: дві тисячі, три, чотири, сім, десять… Коли прозвучало: “Лот продано”, зрозумів, що картину продано за 35тис.$. Її купила якась жінка, котра сиділа на рядів шість попереду мене.
 Після аукціону, зайшовши за куліси, бачив, як ці люди, які мали шалені гроші й за них купували картини, забирали свої нові покупки. Для них це було так легко, як мені, коли заходжу в книжкову крамницю і купую якусь нову книжку.
 Раптом я завмер на місці. Побачив, що мою картину забирає, саме та жінка, яка зображена на портреті! Це було дуже дивно: чому вона не могла купити її у Романа, ще тоді, коли він не поспішав до раю, а тепер заплатила такі великі гроші за неї.
 Підійшовши ближче, почув, як незнайомка сказала: “Нарешті я знайшла її, я ж так довго шукала цю картину...” Люди насправді теж здивувалися. Не думаю, що таке часто буває, щоби хтось купував свій портрет на аукціоні, ще й за такі гроші.
 Додому я прийшов дуже щасливий. Був радий за себе, що маю тепер вдосталь грошей, щоби купувати собі ті книжки, які бажаю. А ще я був радий за ту жінку, котра нарешті знайшла свій портрет, який так довго шукала. А ще я був радий за свого “друга” Романа, бо він усе ж таки був обдарованим художником, але що поробиш, поспішав до раю.
 Серед сьогоднішньої пошти я знайшов того листа, що написав мій “друг”, а відправив я. На ньому стояв штамп “Адресат вибув”. І оскільки я ніяк не зміг би дізнатися нову адресу цієї Талініної Р. М., то вирішив прочитати листа. Розірвав конверта. У ньому був зовсім невеличкий аркуш паперу, на якому написано: “Здравствуйте, дорогая, любимая. Я наконец-то решился написать о своих чувствах к Вам. Я полюбил Вас с той минуты, когда кисть нанесла первый мазок к Вашему будущему портрету. И я боюсь, что больше никогда не разлюблю Вас. А Ваш портрет я Вам не отдам. Я повешу его над кроватью, чтобы всегда смотреть на него и думать о Вас. Я люблю Вас, Раиса Михаиловна”. А з іншого боку аркушу червоною фарбою великими літерами було написано: “Думаю о Рае”.