Cолодкi плоди сольоних слiз

Кинджалом в серце ввійшли твої слова. Такий холодний і тупий… так боляче рве серце. І стікає кров сльозами з очей. Сухими сльозами.
Минув ще один день. Ще один… минув. Знову ніч. Знову химерні думки малюють сни… Яке все пусте! І як швидко спливає життя в цих порожніх гранях…
Ранок.
Йду по дорозі на зустріч безупинний потік машин. Подалі б звідси! Вже так набрид цей одноманітний шум. Спалене повітря, море людей, які й не помітять тебе, хіба що кинуть заздрісний погляд на модне взуття, або критичним оцінять старенькі штани. Їм на тебе начхати. Нема їм діла до твоїх проблем, твоїх думок… Я втомився… Втомився від всього цього, й від людей втомився. Вони всього лиш люди. Кожен з них по-своєму егоїстичний… подивись на них. Кожен думає про своє, і своє хвилює найбільше… Кожен кудись спішить, наче декілька хвилин можуть щось вирішити. Можуть…
Он хлопець стрибнув в маршрутку поперед старої жінки… куди їй за ним вгнатись… їй не вистачило місця… Вона зосталась
- От… і що за молодь пішла! – досадує… А якби знала, що то остання поїздка, і що через декілька хвилин аварія забере життя того хлопця… певно сама б відступилася.
Егоїзм. Егоїзм навколо…

Купив свіжу газету. Сідаю на лавці в парку. Мені добре. Як насправді мало треба для щастя… мені справді чудово… й немає діла до отих тисяч людей, які все ще кудись поспішають…
"…Встигнути б купити хліб, поки свіжий…"
"… втекти б пораніше з роботи, сьогодні вирішальна серія…"
"… де б вихідні провести.."
"…яке ж купити?.. сине наче модніше…"
Ха! Якби почули ви свої думки зі сторони, певно вам би самим стало смішно. Безглузді, нікчемні… Пусте. Все пусте… Та мені байдуже, набридло ганятись за часом. Набридло шукати смислу
Відкриваю газету. "Війна. Відносини загострюються… (та хай хоч поперерізають один одного, аби мене не чіпали)…цунамі, землетруси, пташиний грип… тисячі людей загинули… (теж непогано… нам чистого повітря більше буде)…"
І я егоїст… жорстокий егоїст… але чи можна в цім світі інакше?.. чим зможу допомогти їм я… людина… така ж сама людина…
Відкидаю новини в сторону. Набридло. Все набридло. Хай живуть своїми проблемами, я житиму своїми… навіщо мені взагалі те знати…

Піднімаю очі.
Навпроти сидить дівчинка з мамою. Мати читає якусь книжку, а дівчинка… який чистий погляд… яка тепла посмішка…
Зашумів вітер, тріпаючи листя. Вона з цікавістю підняла маленьку голівку… Дерева… що вона в них бачить? Їй все таке цікаве, таке нове… вона тільки пізнає світ. Що вона в ньому зустріне?..
Щеня. Мале, бездомне, худе… я б навіть не помітив, а вона… Загорілись її оченята… пішла до нього… такими невпевненими кроками… певно тільки навчилась ходити… Підійшла й віддає йому своє печиво, яке ще не встигла навіть надкусити… Мені чомусь стало так сумно, так боляче, і сльоза… так… сльоза. Чиста, щира сльоза скотилася по щоці. А я думав не вмію плакати… Відвернувся. Мені було соромно тієї одинокої сльози… соромно… за що?..
Знову піднімаю погляд. Дівча збирає квіти. Квіти на які навіть не звернув уваги, які я просто не помічав… стали букетом любові в її маленьких рученятах. Вона подарувала їх мамі. Та привітно посміхнулася, взяла доню на руки, почала про щось з нею говорити… Та я того вже не бачив. Я йшов, я біг, я втікав... і сльози… сльози розмивали мій шлях… вони просто-таки лилися, і я вже не в силах був їх стримувати… Все прискорював кроки… тікав від тої маленької дівчинки й того великого і щирого серця, що билося в її грудях. Мені було соромно, мені було радісно… було відчуття, наче я знову народився. І хотілося жити… Жити для когось…

Мама. Вона любить маму. Згадав свою стареньку та хвору… давно її не навідував… Купив букет квітів і прямо до неї… вона була здивована… я й сам був здивований. На її очах сльози… сльози радості. А я й не знав які солодкі плоди можуть принести солоні сльози…
Я був так вдячний тій маленькій дівчинці. Багато вона мне навчила… І так хотілося, щоб вона не втратила свого чистого погляду, не загубила своєї теплої усмішки… і щоб цей жорстокий світ не вкрав її великого і щирого серця…


20.07.06