У снах. Плетиво

Чи ніколи ти не бачив, як у твоєму місті йде війна? Як твій будинок – це щось діряве, а вітер грається лахміттям, що частково звисає на тих дірках. Коли все сіро-жовте. Із сонцем і вітром. Коли забігаєш до під’їзду, а за тобою вітер розхитує двері й нестерпно ними грюкає кілька разів поспіль. Ти біжиш сходами, а за тобою фашисти. З рушницями. Четверо. Біжиш на свій поверх. А там дірки. Ніби хтось обірвав шматки стін і стелі. Перекриттів. Але так треба. Бо війна. Вже кілька місяців. І вітер. А також сонце. І все сіро-жовте.
Вилазиш з вікна. Вже інший сон. Лізеш униз. По підвіконнях, по карнизах, балконах, водостічних трубах і подекуди стрічних сходах пожежної драбини. Уже вечір і фіолетово. Навіть трохи чорно. Спускаєшся вниз повз балкон, на якому співає сусідка. Вже зима і мороз, а вона у колготах та довгій ажурній спідній майці. Співає щось по-оперному. Часом пискляво. Ну і нехай їй. Ставиш по черзі ноги на землю. Все крижане, трохи іскриться непробивна оболонка снігу. Спускатись було легко й невимушено. На те він сон. А далі двері в підвал. А вздовж стіни висить кілька канатів. Один обривається на рівні третього поверху, ще один на рівні другого, ще один – четвертого, а останній доходить до землі. Вони з’явились потім, коли вже не треба.
Ось. Перед тобою двері у підвал. Заходиш, точніше заповзаєш, бо вони низькі, ще й до того все примерзло. Протягаєш себе у щілину задубілими до болю руками. Є. Там сад. Зимовий. Кришталевий. Дерева у крижинках. Ідеш по ньому. Все трохи блакитно-фіолетове. Раптом з’являється ліфт. Твого рідного будинку. Заходиш. Ти часто питав у старшої двоюрідної сестри... Лише п’ять поверхів. А чого два стовпчики кнопок? До десятого. А вона, жартуючи, але з серйозним виглядом казала, що щоб їхати вбік, вліво, як зайдеш. Вона старша, вона все знає. І ти їй неухильно віриш.
От настав час. Сідаєш в ліфт, двері зачиняються, натискаєш “6”. Ліфт нестримно рушить вліво, як зайдеш. І перетворюється на метро. Таке жовте з блискучим темно-сірим. Зі швидкістю звуку. Шшшшух!.. Щодо метро. Тобі ніколи не доводилось їздити на надшвидкому ескалаторі, що має форму гірки? Вверх, перегин, вниз. А на перегині ти протиснешся, лише якщо ляжеш на східці і притулишся якомога щільніше, бо розмаже. А потім вниз. Американські гірки. Сходи зникають і стає слизько. Шалена швидкість. А ще ті дивні автомати. Турнікет. Якими вони тільки не бувають!..
Та йдемо далі. Ще метро буває з рухомою підлогою. Лабіринтом. Дерев’яним, як старі допотопні архаїчні, чи як їх іще, дитячі майданчики. І сходи там рухомі, як у Володимирському парку. Жовті доріжки. Ще деякі дуже стрімкі. А ти їдеш, стоячи на ногах, і можеш вибрати, куди зараз повернути. То більше схоже на атракціон. Такий ось чудернацький. Іще теж інколи важко протиснутись. А там ще стрімкі, з обривами спуски. І внизу тебе ловить один із твоїх викладачів. А ти дивуєшся, і що він робить на твоєму громадському архаїчному метро-майданчику.
Іще далі. Чи не бачив ти у снах щось таке, що насправді видається украй нереальним та несумісним із існуючою навколишністю? А потім, через кілька років, бачиш таке на власні очі. Вже матеріальне. Такі є платформи у Польщі. Такий є химерний будиночок у Маріїнському парку. Тепер його переробили під ресторан. А у сні там жили духи, були старі напіврозбиті дзеркала, сповиті шматтям павутиння.
А чи доводилося тобі заходити у сусідній під’їзд свого будинку, до ніби знайомої тітки? У неї безрозмірна квартира, і в ній неміряно шедеврів. Будь-якого мистецтва. Особливо картин і скульптур. А також винаходів людства, починаючи з античності. І все в якійсь туманно-моховій свіжості та сірій блакиті. З дивними завмерлими краплями в повітрі. Щоб потрапити до квартири, треба вибрати. Можна пройти між картиною та стіною, а можна у трохи ширшому проміжку, що картина залишила від павутинного коридору. На вході є ще лампа зі стандартним тьмяно-помаранчевим світлом. Картина метрів 20 заввишки і десь 5-6 завдовжки. Стоїть на підлозі, спираючись на стіну.
А тітка весь час мовчить і якось із сумним подивом за мною дивиться, склавши руки на фартушку. А я ходжу і вивчаю ті „експонати”. Якісь старезні білі скульптури голих дядьок, ще десь до нашої ери, чи коли там, у задумливих позах. Далі якесь веретено. Воно, мабуть, колись і зіткало те павутиння, той мох і краплини в повітрі. Тепер сам? в ньому знайшло вічний спокій. І взагалі. У тій квартирі усі винаходи і витвори мистецтва усіх часів і різновидів людей знаходять умиротворення. У неї є чоловік. Років, може, із п’ятдесят. У потертому жилеті з безліччю кишень та в окулярах із подвійними лінзами. А ще він заходив усього рази чотири, і весь час однаково, і весь час на кілька секунд чи хвилин. Стояв нерухомо і мовчки, зі свічкою, що світилася тим стандартним світлом, теж дивився за мною і йшов до своєї кімнати. Далі закопуватись у свої винаходи. А жінка лише мовчки і з сумним докором, і з терпінням хитала головою, склавши руки на фартушку.

А ще через кілька годин ти прощався із нею і бачив прощання. Ти вже відвик від слів. Не тільки вголос. А що було далі?
Ранок.
09.11.2007