Дощ

 ЧАСТИНА 1.

Теплі краплі змивають сліди,
На очах мерехтять перші сльози,
Говорив він – за нею не йти,
Але жити без неї не може.
Досі впевнений був у житті,
Що воно не покине, не зрадить,
Та без неї світанок такий,
Що до себе він більше не вабить.
Він не хоче казати собі,
Що уперше в житті закохався,
Він не гідний, напевно, її,
Хоча інколи десь сумнівався.
Він завжди обирав вірний шлях,
Щоби соромно жити не було,
А тепер - він у неї в руках,
Жаль, вона цього знати не буде…
За вікном тільки дощ трохи злиться,
Біля іншої ляже він спати,
Тільки та йому знову присниться,
Яку вічно він буде кохати.

 ДОЩ…
ЧАСТИНА2.

Вона лежить і тихо дише,
Щоб чітко чути крапель стук,
Щоб раптом не почути тишу,
І не згадати ніжних рук.
Вона пригадує минуле,
Якого навіть не було,
Яскравий погляд не забути,
Хоча йому і все одно.
Так, він кохає точно іншу,
І з нею проживе життя,
Чому ж вона боїться тишу?
Чому сьогодні тут одна?
Ні, він не думає, не знає,
Що тільки він потрібен їй,
Про неї, мабуть, не згадає,
Крізь всю напруженість подій.
Вона сама його віддала,
Хоча так хоче бути з ним,
Їй гордості чомусь замало,
Нехай щасливим буде він!
А дощ суворо зціпив зуби,
Вона залишиться одна,
Хоч вічно пам’ятати буде,
Що тільки він – її життя…

 ДОЩ…
ЧАСТИНА3.

У парку падає холодний дощ,
Дерева – мокрі, лавочки – пусті,
Людей немає, всі втекли давно,
Одні дерева тут стоять густі.
По вуличці бічній почулись кроки,
Це жіночка, промокла аж до нитки,
Вона ішла, на мить піднявши погляд,
Упевнено до першої ж зупинки.
А на зупинці тільки чоловік,
Один стоїть, тримає парасольку,
І раптом у її спитав він бік:
« Я вас накрию, он ви геть промокли!»
Вона на мить підняла погляд свій,
Холодні руки раптом затремтіли,
І мимоволі сльози градом з вій,
На щоки дуже швидко покотились.
А він стояв, не вірячи очам,
Вже стільки років проминуло, Боже!
А він, як і не міг без неї там,
Так і тепер без неї вже не зможе.
Вони зустрілись. Їх звело життя,
Воно тепер здійснило їхню мрію,
Вони одні. Нікого більш нема.
Лиш тільки їм це зараз не потрібно.
Вона йому красиво посміхнулась,
І своїм шляхом знов сама пішла,
А трохи згодом швидко обернулась:
« Ви знаєте, а злива вже пройшла!»
Він залишився там один стояти,
Під парасолькою, хоч дощ давно пройшов,
Не треба, люди, чуєте, втрачати,
Тих, хто піде і не вернеться знов!