Пекар - Збiрка - Парасоля для долi

Пекар пече –
у серці піч...

Я міситиму тісто часу –
доки відчай стікатиме
нервовими струмами
до слухняних рук
у нескінченність.
Я ліпитиму світ,
в якому немає кутів
і кривиться тиша.
Вже можна заплющити очі –
руки пам’ятають свій рух.
Обережно намацуйте пучками –
це серце ліпиться,
котре у крові запечеться,
стане крихким
та крихітним.
А на долонях доля,
вибілена борошном,
присохло облітає.
Триматиму руки над столом –
що впаде, то наліпиться знову.
Як ти схоже на глину, тісто.
Ту саму з якої випекли колись нас.
Люблю ліпити птахів –
вони на ангелів у мене схожі,
крила легкі,
як сміх дитячий,
як перший поцілунок.
Досиплю борошна.
Цей "пад" почнеться з листя
і закінчиться снігом...
і так до весняних цвітопадів
сип.
Сипле, затрушує недоліки,
нагромаджується пластами,
порошить.
Бракує, всього бракує...
але вже навчився думати завчасно,
навчився лічити про себе і себе,
ваготу гостей і їхню легковажність.
Піч хоча і містка,
все ж достатня на один раз.
А яким буде цей хліб насущний сьогодні,
таким він вже не буде ніколи.
Знаєте доброго пічника?

17 Жовтня 2007