Джон Браун прострелил мне руку укр. язык

Осіннього вечора, коли перші зірки вже почали танцювати на небі, а красень-місяць, закутаний в чорні дощові хмари, загравав до красунь – небесних світил, я сиділа в своїй нью - йорській квартирі з чашечкою гарячого шоколаду, намагаючись таким чином зігрітися та зупинити тремтіння, яке охоплювало моє тіло. Я думала про свій новий детективний роман, який, у моїх мріях, уже став бестселером і зайняв найвищу сходинку у міжнародних рейтингах та людських серцях… На світі не буде жодної людини, яка б залишилася байдужою до цього шедевру.
…Тихо скрипнула підлога, та я не звернула на це уваги - настільки була захоплена планами про майбутнє...
«Ти вдома?» - з коридору почувся схвильований голос мого «бумерангового» бойфренда Джона. Чому «бумерангового»? Я намагалася покинути його декілька разів, а він усе повертався і повертався… Інколи здається, що то божевільний спосіб розплати за мої гріхи – знаходитися поруч з цією людиною.
«Навіщо ти прийшов ?»- запитала я, мабуть, втретє за цей місяць .
«Тебе побачити , - відповів, сідаючи біля мене, - хочу бути поруч з тобою. Тримати тебе за руку, дивитися тобі в очі, а вранці приносити каву . Взагалі ,- голос його був повний ентузіазму ,- чи не час тобі задуматися про те, щоб стати місіс Браун?»
«Не час» - досить грубо відповіла я, намагаючись не показувати йому почуття жаху, яке сповнило все тіло тільки від думки про весілля з цим маніяком.
Джон похмуро опустив очі і ледь чутно промовив: «Ти мене не кохаєш»
Я підтвердила його слова, кивнув головою «А навіщо це: любиш – не любиш? Кохання – це порок. Почуття роблять нас слабкими. Вже більше не існуватиме повноцінної людини – вона всю себе віддасть… Ми нещасливі , якщо любимо. Закоханого можна порівняти з чужоземцем, який загубився, і до світанку блукає темним лісом, в пошуках притулку, благаючи допомоги. Уста його сухі від спраги – бажання поцілунку, і чим більше він п’є, тим менше стає шансів вийти на стежину, яка приведе його до порятунку. І біль тримає його серце в залізній руці, тримає так сильно, що сльози, які обмануті любов’ю сприймають за сльози радості, течуть, мов струмок у далеких Альпах.
Між нами існує щось більше, ніж безглузді почуття. Це дружба, взаєморозуміння, повага, довіра, підтримка – ось це треба цінувати і берегти, ось що є вищим за кохання…»
Вітер не дав мені договорити… Страшенний протяг шаленою хвилею увірвався до кімнати, підхопивши заздалегідь підготовлені для роману аркуші паперу, і розніс їх по всій кімнаті.
«Ось воно! Ось що ти любиш більше за мене !- Прокричав Джон ,- ці безглузді папірці - свої романи! Вони замінюють тобі і матір, і коханця, і дітей! Не будеш ти більше писати! Жодної сторінки, жодного слова, жодної букви! Тепер ти будеш тільки моя!» - Браун дістав з кишені блискучий металевий предмет і... вистрілив мені в руку. Я впала, сльози від болі і жаху котилися по щоках, шиї, я кричала, благала допомогти, намагаючись зупинити кров, яка фонтаном бризкала з моєї долоні… Дивилася на знайоме, колись таке симпатичне обличчя, на якому у цей момент поселилася гримаса нелюдської злоби та жорстокості.
«Не будеш ти більше писати !Не будеш ти більше писати!»- ці слова звучали у мене в голові як смертельний вирок, як щось жахливе – таке, чого вже не змінити.
Раптом почувся знайомий звук – «Дззззззз», і … я прокинулась…