Игорь Рымарук. Покров

Он стоит среди листьев,
среди четырнадцатого октябрьского дня,
а теперь уже – вечера,
и над ним,
среди листьев,
среди четырнадцатого октябрьского вечера,
стоит холодная звезда:
как гнездо надо рвом…- подумал, -
нет, как победитель над змеем…

Он давно возненавидел
наркотическую зависимость сравнений,
так как понял давно,
что они –
всего лишь удобный случай
не называть вещи настоящими именами.
Но эти листья, эту звезду
он боится назвать…

Он помнит
другой октябрьский,
другой четырнадцатый день:
голоса полного,
прозрения детского,
когда имена, года, тайны
были ему явлены…
как Дева Пречистая
блаженному старцу…
Тогда он все назвал –
даже дорогу к этим листьям,
к этой звезде.

Поэтому
теперь он не поймет:
почему среди листьев,
среди праздничного вечера
прозревшая душа
голодает…
как студентка на площади…
Он слышит радостные голоса, поздравительные возгласы –
и ловит губами холодную звезду,
которая кружится в золотой метели.

Он знает:
никогда уже не вернется
в тот другой октябрьский четырнадцатый день,
когда в разговоре о смерти
загорались глаза и краснели лица.
Он знает:
не способен на роль победителя.

Он чувствует,
что должен был бы искать другие слова,
чтобы отвратить от себя студеное копье звезды, -
но на ум приходит только одно:
Покров...
------------------------
Ігор Римарук. Покрова

Він стоїть серед листя,
серед чотирнадцятого жовтневого дня,
а тепер уже – вечора,
і над ним,
серед листя,
серед чотирнадцятого жовтневого вечора,
стоїть холодна зоря:
як гніздо над урвищем...- подумав, -
ні, як переможець над змієм...

Він давно зненавидів
наркотичну звичку до порівнянь,
бо давно зрозумів,
що вони –
всього лиш зручна нагода
не називати речі справжніми іменами.
Але це листя, цю зорю
він боїться назвати...

Він пам’ятає
інший жовтневий,
інший чотирнадцятий день:
голосу повного,
прозріння дитячого,
коли імена, роки, таємниці
були йому явлені...
мов Діва Пречиста
блаженному старцеві...
Тоді він усе назвав –
навіть дорогу до цього листя,
до цієї зорі.

Тому
він тепер не збагне:
з якої причини серед листя,
серед вечора празникового
прозріла душа
голодує...
немовби студентка на площі...
Він чує радісні голоси, вітальні вигуки –
і ловить губами холодну зорю,
що кружляє в золотій заметілі.

Він знає:
ніколи вже не повернеться
в той інший жовтневий чотирнадцятий день,
коли в розмові про смерть
зблискували очі й шарілися лиця.
Він знає:
не здатен на роль переможця.

Він відчуває,
що мав би шукати інші слова,
аби відхилити від себе студеного списа зорі, -
але на думку спадає тільки одне:
Покрова...