Хмарки

Сяють зорі, наче очі,
Що Господь відкрив до ночі.
На розчавленій хмарині
В’ється, тягнеться стежина.

Місто спить, шепочуть зорі –
Охоронці на дозорі.
Пропливає та хмарина,
В’ється, ширшає стежина.

Он хмариночка маленька,
Коло неї дві товстенькі.
Одна зліва, друга справа,
Дивна у хмарин забава.

А за ними – одинока,
Білочуба, синьоока.
Вештається в різні боки,
Нерозумні в неї кроки.

Її раптом наздогнала
Чепурненька, моложава.
Заплелись вони в одну
І помчали! Ну і ну!

Вище – хмара, як будинок,
Вікна, стелі і причілок.
Всі епітети словесні
Не опишуть дім небесний.

В ньому тепло, свіжо, чисто,
І просторо, і барвисто.
В ньому ліжко, там дитинка –
Біла хмарочка-пушинка.

Все літає і кружляє,
Місяць пісеньку співає.
Але раптом вітер стих,
Відпочить, мабуть, приліг.

Все затихло, зупинилось,
В камінь все перетворилось.
І зненацька буря, грім!
Блискавка разом із ним.

Хмари жалють одна одну,
Воду з себе ллють холодну.
І шиплять, блищать, кусають,
Одна одну проганяють.

Знову стихло, знову спокій.
Розлетілись в різні боки
Всі хмаринки, зникли з неба.
Зорям тільки це і треба.

Знову сяють, блискотять,
Одну хмарку веселять.
А вона понура, сива,
Залишила її сила.

Лиш вона, нема більш жодной
В темній зоряній безодні.
Її вітер розриває,
За шматтям журбу ховає.

Сяють зорі серед ночі,
Наче посмішки дівочі.
На розчавленій хмарині
Обірвалася стежина.