Позови меня...

Кто сказал, что любви на земле уж давно не бывает,
Что душа превратилась в осколок холодного льда.
И что медленно сердце не зная любви, засыпает,
Превращаясь в дрейфующий айсберг, увы, навсегда.

Что слова о любви, словно в осень опавшие листья,
Пожелтев, облетели, местами успев почернеть.
И к чему от волнения сбитые, путаны мысли.
Иногда, от которых приходится, впрочем, краснеть…

Ты меня позови, если в это захочется верить,
Если холод повеет по кромке усталой души.
Жаль, что это бывает, порою, ничем не измерить
И поэтому я попрошу, если, вдруг, поспеши.

Ты меня позови, и цветы будут алые реять,
Не оставив следа от сковавшего холодом льда,
А горячее сердце любить будет снова и верить
И уже одиноким не будет, поверь, никогда.

///

Хто сказав, що любов на землі вже давно не буває,
Що уламок холодного льоду напевно душа,
І що серце без неї, повільно, але засинає,
Наче айсберг дрейфує, назавжди, таке відчуття.

Що слова про любов наче листя спадаючі в осінь
Пожовтів, облетіли, місцями, та вже не про нас,
І до чого думки, хвилювання, тремтіння і досі,
Від яких червоніє обличчя так часу від час.

Ти мене погукай, якщо серце захоче в це вірить
Якщо холод торкнеться до краю у втомі душі
Та на жаль, це буває, і так, що це не перевірить
І тому, я прохаю тебе, якщо так, поспіши

Ти мене погукай, майорітимуть квіти червоні
Не залишив від льоду, та холоду криги сліду
Твоє серце гаряче кохатиме знову сьогодні
І ніколи не буде одне вже, гукай, я прийду