В память Леси Украинки

— Мамо, а хто я? — питає Леся,
— І чому ти так сумно смієшся?
— Дитино, серденько, ти — українка,
Дитя вкраїни, що оквітчана барвінком.
Але мовчи! Це зараз соромно, мовчи лиш.
Ти панночка, полячка, розумієш!
— Ні! Мамо, маточко, матусю, ти скажи?
Чи можна так з погордою у серці жить
До Неньки-Батьківшщини? Я не можу!
Як можна не любить таку пригожу,
Такую рідну землю, і гаї, і поле…
Це мовби риба зневажає рідне море!
Матусю! Як це? Глянь лиш навкруги:
Усе таке чудове: річка, береги,
Струмок прозорий, чисте небо…
Мамо, голубонько, хіба не треба,
Хіба як можна все це не пестити?
Соромитись? Як все це не любити?
— Мовчи лиш, доню, мовчи! Прошу!
Ти біль у рану незагоєну приносиш.
Я також вірила і, може, вірю досі,
Але ця віра лише новий біль приносить.
— Не розумію, мамо! Так ж не завжди було?
— Не завжди! Але люди все забули…
Хоча й вони колись любили Україну,
Забули все, а з цим і Батьківщину!
— Коли ж той день прийшов, — питає Леся,
— коли ми припинили тим гордитись,
Що українці ми? Скажи же мамо!
— О доню, рідна, а хіба ж я знаю?
Ех, виростеш, забудеш, як й ті люде…
— Ні, мамо, я не зможу! Не забуду!