Правда про Майдан

Присвячується моїм землякам з міста Артемівська Донецької.


Всі від Неділі не ждали діла,
Шляхом облуди ж із бруду в люди –
Не вийшло!

Закону дишло їм боком вийшло:
Пани з розпуки ламали руки
Невтішно...

Ми ж на світанку чекали танків,
Чекали війська у власнім місті
Нервово.

Стояв, мов криця, люд за столицю,
За рідну віру, й добробут миру,
За мову.

Чи ж цим чоботям не знать роботи?! –
Під впливом тиску по п’яним пискам
Ногою б!

В хвилину бою не заспокоїв, -
Нестримним болем звіт екзит-полів
Знезброїв.

Втім рюмсав мало Тому-що-сталий,
Оговтавсь швидко, аж стало гидко,
Зла Вияв.

“Козли раз проти – зберімо потяг!
Щурам на відсіч десятки тисяч
На Київ!”...

...Під стягом синім неначе свині,
Куняють тільки та п’ють горілку
Попляшно!

Мабуть з “Калашниковим” не страшно,
Проти Вітчизни..., але ж не всі з них
Невдячні.

Стань, Сходе, другом не волоцюгам,
Будь рідним братом, бо нас багато
Одвічно.

Ми ж не палили блакитно-білі
Шарфи й берети, значки й намети,
Ні стрічки.

Моє терпіння не попідтинню:
Воно у серці, тож став на герці
Спокійним.

Супроти долі не йди ніколи,
Донецький друже, Ти ж завжди дуже
Надійний.

В лиху годину не підведи нас
В останнім бою, де ми з Тобою
Пліч-о-пліч.

В минулім вівці – не поодинці;
Колишнє стадо сатрапам влади
Не здобич!

Завершу сповідь: народ відновить
Життєві сили й постане з пилу,
З руїни

Творити будуть щасливі люди
Віршові перли, бо вже ж не вмерла
Країна.

Дививсь на загублену стрічку,
Мов блакитношию змію,
І в решті-решт збагнув: їм вічно
Не форсувати нашу річку,
Не вбити націю мою!