Пiсля дощу

Вночі,після дощу,коли відблиск далеких блискавиць ще блимає серед тьмяного,неначе застиглого у темно-сірому сні світі,тиша стелеться нескінченністю напівпрозорого полотна.Ледь-ледь, мереживом, украй обережно рветься на тонкі солов’їні трелі,щебет,перегук.Звуки вплетені у безкраю дзвінку тишу…
Повітря березове,лагідне і п’янке. О,скільки спокою у твоїх піснях,скільки сили одержав дух твій від зливи,нестримної у своїх бажаннях і їх втіленні! Ніч несе тьмяну й оксамитну жагу спокою і глибокого сну,але вона й вирує на дні серця,що лиш здавалося спорожнілим,спустошеним…Так здається самотнім небо,що віддало вологу своїх наповнених силою хмар.Так почувається випитим коханець палкої,розпашілої пристрасті Вогню,що її тепле тіло тепер таке розніжене,втамоване простелилося поруч..Це пустка,що дає наповненність,це порожнеча,яка триватиме лише до зміни стану,за мить…За мить розіллється спокій,солодка втома й сон, так само мережаний музикою зітхання,пісень небесних і земних створінь…
Спека відступила.Вільжиста мла,хоч і ненадовго,та втолить спрагу дихання на повні груди. Думки хочуть спинитися і стати просто одним із незліченних візерунків ночі.Їм залюбки б відлунювати серед заснулих будинків,легеньким вітерцем полохать березове листя чи останніми краплями дощу бентежити дзеркала калюж.А втім,вони, думки - так втомилися…
Соловейкові срібні колоратури,виразні своєю простотою й природністю,звучать неначе коливання невидимих дзвіночків..Малі дзвоники моєї душі,що знову відроджується..мало по малу.Попіл гіркого минулого кволі пташенята носять у дзьбі і перетворюють на краплі роси чи дощу,розбризкують понад трави і цвіт.Зілля – то зілля розчарувань і нових надій…Це задоволення і легкість неускладненого життя,яке в’ється,поступово стаючи схожим на пташине гніздечко.Глибоко у серці..у малому сховку..чи деінде.
А навкруги досі ніч - напоєна,п’янка й духмяна.Цієї ночі,так само як і всіма тими днями ,що потрібно ще прожити без тебе,я дужче ніж раніше відчуваю твоє існування.Можливо,через Небо, яке єдиною ковдрою вкрило мене тут,і тебе – там.Можливо,через той Місяць-Молодик,який і ти годен побачити з вікна,або просто йдучи й зненацька глянувши угору.Чомусь я знаю,що ти подивишся на нього,неодмінно.І будеш вражений тим,як спливає час..
Час від часу ми дивитимемося на Місяць одночасно.Можливо…
Злива лишила мені стільки лагідного повітря,зітканого з Любові, яку не пересилити і не осмислити.Її існування для мене так само незмінне,як зміна дня і ночі,тих коліщат життя,їхній рух.Той рух,можливо,названий буде шляхом до Тебе..Колись..Любий..А зараз залюблена у соловейкову тишу ніч заколисує мене,кличе до відпочинку втомлену клекотом літа душу..

20.05.07

©2007 Святослава Лученко