Владимиру Домрину

Ты мне читаешь в полумраке,
Тревожишь душу глубоко –
И стих твой держит, словно якорь,
Кораблик сердца моего.

Дни жизни плещутся, как чаши.
Ты говоришь: «Смотри! Заря!»
Я ухожу – и руки наши
Переплелись, как якоря.

Теперь мне долго не согреться:
Костёр из шуток не горит,
И в море рвавшееся сердце
На вечном якоре стоит.

И – слёзы, словно у ребёнка:
Где дорогой мой человек?
Жизнь наша – будто фотоплёнка,
Что вмиг засвечена. Навек.

* * *
Володимиру Домріну

Був напівморок. Напівтиша.
Бентежив душу голос твій.
Кораблик серця якір вірша
Тримав на хвилі штормовій.

Ті дні розхлюпались, мов чаші,
Де ти, всміхаючись, курив.
Прощались ми – і руки наші
Були сплетінням якорів.

Давно між нами тиша й морок,
Жаданий вогник не горить;
І серце, що любило море,
На вічнім якорі стоїть.

Душа моя дитинно плаче:
– Озвися, друже мій, прийди!
Днів смуга – фотоплівка наче,
Що засвітилась... назавжди.
(Переклад Наталі БУТУК, Одеса)