Следы

 



 
 Сліди



 …Если есть шаг,
 Должен быть след…

/В. Цой/



Великий ковток чаю…
І спогади, спогади, спогади…
Задуха, біль в голові.
Я сталеві рву ланцюги.
Ти зубами розірвав мою сукню,
В’ївся в серце і кров випив поглядом.
Я платила життям за кохання –
А тепер віддаю борги…
Трамваї, таксі, тролейбуси,
Зрадливий дух автостанції,
Нерви…Шалені нерви
І знайоме донецьке сміття.
Дивні звуки, рухи і люди…
Певно, знову галюцинації…
Я впевнена: ти би плакав
Від фільму свого життя!..
Та я стала занадто штучною:
Пластмасові очі і посмішка,
Та безжально тобою вживлений
У серце моє імплантат.
І, як зомбі, йду за тобою я,
Вже не кров, а наркотик, домішка…
Хоч…Хто зна: може, бути залежною –
Це теж певним чином талант…

6.08.06 р.


Я зламаю термометр –
Я боюсь холодів…
Я занадто чутлива
До перших морозів.
Я шукатиму ковдру,
Я прикрию свій біль…
Так щороку,
Коли починається осінь…
Спекотить за вікном,
А в душі – мінус п’ять.
А шкода…Тільки вчора
Там бігало літо.
Я свічки запалю…
Хай горять…
Хай горять…
Хай напружені вени
Теплим воском залиті.
Це не осінь, не вересень –
Стереотип,
Та за тиждень зелене
Одягнеться в жовте…
І чомусь на прохання
"Я хочу тепла"
Мені дали вовняну кофту…


 27.08.06 р.



Цей промінь –
Остання краплина солодкого літа.
Додам його в чай,
Щоб хоч трохи надію зігріти.
Де було життя –
Там сьогодні ледь жовті віти.
Заснути пора…
А хотілось би ще пожити.
Замерзла любов.
Замерзла, пожовкла й опала…
Цей промінь – не полум’я,
Просто останній спалах.
Це, певно, останні рядки,
Що тобі присвятила,
Бо мрій так багато,
А літа…Всього краплина.

 17.09.06 р.


І з вітром на губах,
І з вітром в голові…
На аркуші в клітинку –
Великий знак питання.
Оглушує бій серця.
Затоптано сліди,
І в серці N-ний раз
З’являється кохання.
Чи сон, чи маячня,
Чи, може, краплі воску
Осіли на зіницях…
Я вранці роздеру
Твій образ на шмаття!..
А ввечері зберу…
Нехай ще раз насниться.



Почуваюся зрадницею, п’ю замість чаю чорну каву, з якою ковтаю дух, характер, психологію цього світу, стаю, як всі. П’ю каву. П’ю, щоб не спати?.. І знов стереотип. Чи не краще випити зеленого трав’яного чаю і солодко заснути?.. П’ю каву. Почуваюся зрадницею. А хто сказав, що зрадниками стають отак, одразу? Так і Батьківщину зрадити можна.



Вулиця стиха очі заплющила.
Вкрилася ковдрою, дивиться сон.
Вливши у шлунок горнятко з кавою,
Руки будять нещадно сумний телефон.

Абсурдно будую хиткі аналогії.
Хочу знайти двадцять п’ятий кадр.
Сумно до сміху, неврозно-байдуже
Серед живих півреальних примар.

Хочеться вірити. Боязко думати.
Страшно зірватися в небо з землі.
Щось загубилось. Одне заспокоює –
Все це живе лиш в моїй голові…




Молитва
Розірву навпіл піваркуша,
Поцілую зошит з віршами.
Господи, я стала іншою,
Боже мій, ми стали іншими.
Ніч… Дарма, що спать не хочеться.
Розмалюю небо квітами.
Запалю маленьку свічечку,
Що погасне незігрітою.
Розчинюсь у стук годинника,
Відпочину від напруження,
Розіб’юсь на хвилі радіо
І залишуся у струменях.
Без причини, неображена,
Я заплачу тонко нервами…
І скажу «спасибі» Господу
Й заховаю очки в темряву.