Эмоции

А на вулиці дощ…
Знову сумно і зимно…
Ти не любиш дощу.
Може, це і не дивно…
Загорнувшись у плед,
Ти за чашкою чаю
Грієш руки свої,
Ти сумуєш, я знаю.
Ти закрила вікно,
Зачинила кватирку
І шукаєш в тиші
Мовчазну свою зірку.
Я іду босоніж,
Мені добре сьогодні…
Я відкрию вікно…
Сяду на підвіконня.
Ти не любиш дощу¬ –
Я ж без нього не можу.
Я вслухаюсь в нього,
В кожен звук, відзвук в кожний.
Я пишу з ним вірші,
Разом з ним я сумую,
З ним складаю пісні
І у мріях мандрую.
Він для мене тепер –
Невід’ємна частина.
І уносить мене
У мрійливі долини.
І, змішавшись з слізьми,
Він загоює рани,
Рани серця мого –
Сьогоденні і давні…
Перетворююсь я
Згодом в тихі краплини.
Щоби стати дощем,
Маю тільки хвилину…
І все більше людей
Восени і зимою
Стали тихим дощем……….
І я стала такою!..
Кожна крапля дощу –
Це в минулім людина…
Ти не любиш дощу,
Тільки я – це краплина.
А коли на душі
Холоди і морози,
То сльозяться дощі –
Тихо падають сльози…
Ти послухай її –
Ту симфонію зливи,
Ти почуєш мене,
Ти зрадієш, можливо,
І напишеш вірша.
Ти тепер теж краплина,
Ну а дощ заспіва:
«Більше ти не людина………»

 10-11.03.05


***
Рука нервово шарпає волосся,
Секундна стрілка відбиває ритм…
Хвилини божевільно-швидко тануть.
Життя біжить, а я…А я за ним.

Стуливши очі, не дивлюсь в обличчя,
Наперекір законам, поняттям
В безсенсовому моєму змаганні
Біжу наввипередки із самим життям.

Не сплю вночі, а вдень біжу ще швидше:
«Ви не підкажете…до Вічності пройти?..»
Але у відповідь – здивовані обличчя…
Мабуть, її ніколи не знайти…

Чому боюсь спізнитися на щастя?
Чому боюсь промарити життя?
Мабуть, тому що зараз я – людина,
А завтра я полину в забуття…
 
 19.04.05 р.

***
Стуляю рота долонями…
Витираю сльози,
Щоб уникнути зайвого сорому.
Зупиняю серце,
Щоб не чути божевільного ритму життя.
Насильно приглушую
Болючу самотність…
Нічого не сталося,
Я просто устала від життя…
Нервові закінчення мого тіла на межі життя і смерті,
А я живу…Живу далі…Бо так повинно бути…
 
 22.04.05 р.
Нет, уже не нервы –
Туго натянутые нити.
Давно не стихи –
Скупо набросаные строки.
Больше нет цветов…
Остались только блики.
Или только их тени...Пустота…


Дико хочеться збожеволіти
І вдихнути спокійного повітря,
Повільно забуваючи,
Що таке приниження,
Чи може занадто підвищена самооцінка…
Я хочу скинути напругу
З мого вібруючого тіла
І відчути дотик забуття…
Свіже повітря в обличчя…
Волосся, розтріпане вітром,
На вологих губах…
Смарагдова далечінь…
І я вже далеко…

 16.05.05 р.



…Хочу писати, але не маю паперу…Невблаганна меланхолія хоче побачити сум в моїх очах…І тільки гордість шепоче: «Не роби цього…»



…Все набридло…Хочеться вийти за межі цих придуманих нерозумними людьми стереотипів…Яке ж воно огидне – це життя високого рівня стандартизації!.. Я хочу ВОЛі!..


На годиннику – ніч, за вікном вже світає…
Моє ліжко вороже нічого не знає…
Мої руки зрадливі нісенітниці пишуть.
Мої нерви померли…Моє тіло ще дише…
Мій світанок палає…Теж нічого не знає.
В безнадійному світлі десь дійсність ховає…
Будить ранок і день, що не знають нічого,
Будить змогу терпіти…Далі жити змогу.
Моє тіло тремтить…Мої руки вібрують…
Бо вони усе знають…Бо вони усе чують…
На руці промінь сонця…Загорнусь в теплу ковдру…
Ніби я всю ніч спала… Ніби все було добре…

Ніч з 24.06. на 25.06…

 …в ліжку писати незручно!..
 
Я померла…
Ти зі мною
Попрощатись не прийшов…
Ти мене не шукав…
Ти мене не знайшов…
Тепла дружня рука
Захолола чомусь…
Я не плачу, я просто
Тихо Богу молюсь…
Не змінилось нічого:
Ти такий, як і був…
Тільки от ненароком
Моє серце забув…
…Тихо…
…Тихо й спокійно
В світлі білих простирадл…
Ти мені дав життя…
Ти мене й поховав…
 
 16.07.05 р.

Ніколи й не знала,
Що біль у серці буває таким сильним…
Він витікає з очей у вигляді сліз,
Які непомітно витираються в темряві
Тремтячими руками…
А потім, коли не залишається в серці болю,
З’являється пустота…
Там нічого нема…
І тільки страх непорозуміння
Намагається заповнити вакуум…
Він вбиває свідомість
І заглиблюється в мої без того помітні меланхолійні зморшки…
Мені цілих шістнадцять…
 
 22.07.05.

 …ОБРИДЛО!..

Обридло призначати дати…
Життя прекрасне починати…
Обридло плакати вночі…
Казати серцю:«Помовчи…»
Обридло плакати, кричати,
Хворіти, мріяти, не спати…
Обридло друзям набридати…
…Обридло призначати дати…
 
 17.07.05 р.




***
Небо з морем зливається дивно,
Я не можу їх розділити,
Може, просто це божевілля…
Ми з ним дуже міцно злиті!..
Може бути, шизофренія…
Може, просто погано бачу…
Я змішала життєві фарби,
АЛЕ КОЛІР БАГАТО ЗНАЧИТЬ!!!...

17.07.05 р.


***
Мені не пече обличчя палюче сонце,
А холодні хвилі лише гріють душу…
Гостре каміння ніжить мою шкіру.
Так є…Так було…І завжди так бути мусить…
Моє темне життя не повинно чорнити моря,
А чорне море очистити душу повинне.
…Я люблю вас, гори,
 Я люблю вас, сонце і море,
 Я палко кохаю тебе,
 Моя Україно!..

 18.07.05 р.


 

Все паралельно…Я нічого не хочу…Ні, хочу писати…Але про що? Про щастя? Навіщо? Я не хочу щастя…Я нічого не хочу… І про це варто писати…Не хочу нічого? Ні, хочу бачити давно знайомі очі, відчути енергетику Дружби… Щоб стало легше і щоб хотілось жити…Значить, я хочу хотіти жити? Не знаю…Хочу писати…
 
 18.07.05 р.

Безнадійно?.. Ні…З обережністю і якимись дитячо-наївними сподіваннями несміливо ступаю на вологий пісок, щоб залишити хоч який-небудь слід…В знак пам’яті лишаю свій відбиток…Я іду далі, хоч тепер можу нікуди не йти… Прощавай, Україно!.. Згадай недостойну…Чиста вода змиває мій слід… Починати спочатку? Ні…Не хочу…Не можу…

18.07.05 р.



 МИнуле…

Блокуючи клітини мого головного мозку
І залишаючи на тілі шрами,
Яким не загоїтись ніколи,
Моє минуле шкрябає мені душу,
Шар за шаром її роздирає,
Глибоко занурюючи чорні нігті,
Пофарбовані чорною емаллю…
З мізинця червоною краплею стікають свіжі емоції…
Чорний…Червоний...
…З тільки-но розірваних ран
З новою силою витікають
згадки, емоції і почуття…
Марлевою пов’язкою смутку
Я намагаюсь зупинити їх.
І колись зупиню – я впевнена…
І тоді…
Блокуючи клітини мого головного мозку,
Моє минуле шкрябатиме мені душу…

 19.07.05 р.




Вже котрий день речі шкереберть…
Але я не стану їх прибирати…
Фарбую вії в темно-чорний колір,
А потім в червоний – губи,
Щоб не дуже відрізнятись…
…Посміхаюсь і крокую до моря
Тільки для того, щоб бути ближчою до людства,
Але насправді я не думаю про життя,
Хоча і не думаю про самогубство…
Я наближаюсь тілом до людства,
Водночас віддаляючись від нього душею,
Я посміхаюсь ззовні, але плачу в серці,
Я ніколи не стану для світу своєю…
24.07.05 р.




Приємна літня спека, зволожена прохолодними краплями дощу…Ласкаве тепло нашої дружби, окроплене щирими сльозами радості…Сотні разів воно зігрівало серце і розтоплювало лід непорозумінь, що шар за шаром з роками перетворювався на багатометрову снігову кригу…Холодно…Вже майже серпень…Я відчуваю осінь, хоч не бачу її…Ти теж відчуваєш – я впевнена…Ми відчуваємо…Колись теплі дружні обійми стали холодними, передчасно осінніми…А я так хочу тепла…
27.07.05 р.

Скільки кроків позаду?.. Не знаю…Не рахувала…Я йшла. Я довго шукала. Я
сподівалась. Я мала надію, що знайду. І знайшла!.. Я посміхаюсь, але не вірю, що нарешті…На серці спокійно…Паморочиться в голові від щастя і дзюрчання води.
Я знайшла!
Стара деревина, вкрита комахами… Маленька річка шириною в метр чи, може, два…Небо…Мені більше нічого не треба…Я не бачу будинків, заводів, шахт, людей і магазинів. І нехай вони від мене за сотню метрів…А е я не бачу їх… Річка, небо, густа трава…Тиша…Самотність… Мені більше нічого не треба…

1.08.05 р.

Дайте мені ковток часу! Будь ласка…Вільного часу…І можливості побути на самоті. На мене чекають…Я вибігаю на вулицю, де мені призначав побачення Дощ…О, мій величний, як мені бракувало тебе…Я простягаю до тебе руки і поринаю в твої обійми…Я ловлю твої краплини своїми сухими губами. Я палко цілую тебе…Я закриваю очі і слухаю твій шепіт…Я хочу лишитися з тобою назавжди…Навіть не вірю: ми знов разом…Я люблю тебе дощ, обожнюю!.. Тільки не лишай мене саму…Я так довго чекала на тебе…Я – шанувальниця твоя. Залиш, будь ласка, автограф на моєму тілі – свій вологий дотик…Я знаю: ще декілька хвилин… і ти покинеш мене…але не забувай мене, Дощ…
Не забувай…
бувай…
бувай…




Пишу SMS-ки, але чомусь не відправляю…
Занадто пізно, і душа моя хоче спати.
Напівсонні рядки повільно засинають на рядках,
Гублячись в освітленій мобільним телефоном кімнаті…
Маю кілька думок, але знову нема запальнички,
Хоча я не палю, а думки і без того обкурені…
Невідправлені SMS не знаходять свого адресата,
Вони, як і я, мабуть, в цьому світі загублені…



Сум вибухнув в серці, і я доживаю
Останні години сучасного літа.
Іду в вишиванці. Збираю губами
Неспиті краплини коктейлю із квітів.
Палаючі руки горять помаранчем –
В долонях жевріють останні світанки.
Росами. Сльозами зволожені вії,
А в косах ясніють заплетені ранки.
Останні ковтки ще серпневого кисню.
Замислені думки – засмаглі і босі.
Беру записник, олівець і гітару…
Складаю валізи…Збираюся в Осінь…

За 5 хвилин Осінь…





Йду переходом.
Чорні брюки.
Білі стіни.
Холодні руки.
Сонце світить занадто сильно.
Мабуть, помаранчеве.
(Звідси не видно).
Попереду – кроки,
Позаду – вічність.
Розбиті пляшки, кроків ритмічність.
Телефон розрядився.
Не можу писати.
Йду переходом.
Хочеться спати.



Серед дерев у сквері сиджу сама…Я знаю, що на мене ніхто не чекає, і ні на кого не чекаю я…Перехожі дивуються, чому я тут сиджу:«Напевно, вона на когось чекає…»Але мені не сумно…Я нарешті наодинці віч-на-віч зі своїми думками…Як довго я чекала на це побачення!.. У мене немає паперу, тож, я не можу писати…І не треба…Я не хочу, щоб хтось мені заважав…Я ж призначала побачення тет-а-тет…Зі своїми думками…



Закинувши сумки, піду в канцелярію,
Знайду десь забуті п’ятдесят копійок.
Куплю собі ластик зеленого кольору
І зітру нісенітниці з мозку до дірок…



Біле янголятко, засипане бльостками,
На тлі червоного серця...
Тіпа «кохання»…
Захламлений стіл, закиданий думками,
Занадто цинічними…
Тупо й банально…
Нічого не хочеться…
Навіть спати…
Заяложений депресняк руйнує спокій.
Відкарбований стукіт старого годинника
Порушує тишу.
Тупо, та й годі…



 (…з SMS…)
Сідаю в облізлий тролейбус,
Щоб від тебе назавжди втекти.
Змогти.
Знов мандрую забутою тінню…
Три…Чотири…
Рахую думки, щоб убити свідомість.
В невідомість
Уносять мене напівмертві дерева.
Не треба…
Я до смерті іще не готова…
Півслова…
Я завтра помру.




Щось загинуло в серці,
Щось заснуло в думці.
Як на зло, телефон розрядився у сумці.
У тумані якась
Пригальмована дійсність.
Із повітрям суцільну ловлю нелогічність.
Нею сповнена тіла клітина кожна.
Я, здається, заснула, але спати не можна!..

17.11.05
Сьогодні я не стану обурюватись і сваритися,
Я піду в свою кімнату і тихо заплачу.
Затулю рота хусткою, щоб не порушити тиші.
Це в моєму житті лиш наступна невдача.
На якусь мить, як завжди, почну себе жаліти.
Як завжди, присоромлю. Десь з хвилину помовчу.
Нерухомо сидітиму, сама не знаю, навіщо…
А потім робитиму уроки до ночі.
Не бажаю закреслювати. Ліниво тримаю ручку.
Не хочу думати. Мені все настільки байдуже…
Сьогодні навіть чорне стало рутинно-сірим.
Та чи важливо все це? Здається, не дуже…



Я б зачинилась – дверей немає.
Я би змовчала – терпець урвався.
Вуха закрию – хай буде мертво…
В тиші, можливо, мовчати краще…
В думці – три крапки, в душі – чорне світло.
Не хочу бачити НІКОГО у світі…
Зламані крила? Ну і байдуже!
Тільки не треба мене жаліти!

23.12.05 р.



 …Недописаним віршам…
Недописане…
Вітром сколисане…
Мені тільки у пісню б зібрати тебе.
Недомислене…
Часом – нездійснене…
Вільним птахом лети, високо до небес.
Серцем сплакане…
Нервами сплетене…
І диханням викохане теплим в руках.
Ніжно зрощене…
Кимось не прощене…
Ти на волю лети, невгамовний мій птах.
Серцем стримане…
Глибоко замкнене…
Я тебе обіцяю пустити у світ.
Ґрати зламані…Воля…Тепер лети!
Тільки небу й вітрам передай мій привіт…

23.01.06 р.




Відчиню вікно,
Навстіж відчиню…
Напишу про те, що вулканом б’є в небо.
Розчиню хвилювання,
Як каву, розчиню
В чашці чаю із трав вже холоднім, напевно…
Боже, це божевілля?
Страх і біль – у смітник.
Залишу SMS – на любов і на згадку.
Зацілую повітря, до якого ти звик.
Зацілую до смерті. І спочатку, спочатку…
Тридцять дев’ять в словах.
Аспірину нема.
Це не грип, не ангіна – весняне сп’яніння.
Світло-свіже повітря
Колисає слова.
Це – Свобода, весна і святе Божевілля!


13.04.06 р.




Війнами, шляхами –
Довгими, прологими,
Ароматом опіуму,
Що зводить з розуму,
Думками – брудними і кринично-чистими,
Дорогами темними, боляче-тернистими,
Клавішами чорними,
Відзвуком розсипаним,
Змученими венами,
Розхитаними принципами,
Мріями дитячими –
Наївними і милими,
Зливою емоцій Я ТЕБЕ……


Ну що ж?
Знову дощ…
Але мертвий, холодний і тихий…
Водій-убивця
До смерті розчавить сльозу на вікні
Почуй мене, Боже,
це, може,
остання молитва,
Що губи мої прошепочуть в нестямі тобі.
Чорні вії, розмиті дощем, повільно здригалися,
Заплутавшись в буднях і святах, у березнях, груднях…
А серце, холодністю карих очей застуджене,
Благає скоріш застібнути пайту на грудях.
Що ж?
Сльози вже сливе сухі, тільки думки зволожені
(Мені серед них би назавжди, навік загубитись…)??????????
А підроблене сонце знов фальшивими гріє обіймами,
І я кинусь у них, аби тільки на мить зігрітись!!!
 
 7.05.06 р.