Юрий Андрухович. Письма в Украину. 12

А я странствую сквозь Москву.
Здесь метро трагическое и стратегическое,
не похоже это совсем на лафу
и халву (какое слово магическое!)

По соседству от ада, химер и фурий,
по системе убежищ. Сомнительно ныне,
чтоб какой-то там просто Юрий
Андрухович ее раскусил. В половине

первого бродишь глубоким холлом
кольцевой, что еще в тридцатые
героическим строена комсомолом,
и приходят на ум не Буццати

и не Кафка, не будь он к ночи,
а расстрелы и наркоматы,
портупеи. Тебя ветер полощет,
и стоишь, рот раскрыв, как Хома ты

Брут, у которого волос дыбом
от ночного ужаса пустых станций,
где мерцают со стен, как подземные рыбы,
имена убийц, проходимцев, засранцев.

«Это – мямлил профессор такого-то штата –
исторических трудов моих персонажи».
Не хочу называть имена этих татей,
на губах от них привкус сажи.

С украинского

ХІІ

А тим часом я мандрую Москвою,
де метро трагічне і стратегічне,
що не є такою вже і лафою,
чи халвою ( слово яке магічне!),

адже це всього лиш система сховищ
у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно,
щоб такий собі простий Андрухович
розкусив систему. Й коли о пів на

першу ночі ходиш підземним холом
кільцевої лінії, ще в тридцяті
героїчно зданої комсомолом,
мимоволі згадуеш не Буццаті

і, тим більше, не Кафку, а щось дорожче,
як, наприклад, розстріли, наркомати,
портупеї. Вітер тебе полоще
і стоїш роззявлено, мов Хома ти,

Брут, в якого пнеться сторчма волосся
від нічного жаху порожніх станцій,
стратегічних ліній, що досі носять
імена убивць, шахраїв, засранців.

“Це, - казав профессор один зі Штатів,-
історичних праць моїх персонажі.”
Я не хочу вживати імен цих татів.
На вустах залишається присмак сажі.