Юрий Андрухович. Папаша Олейник

 Починка зонтов - еще и забава:
распускаешь его, будто дерево из кости или бамбука -
и радуешься, обо всем позабыв, раззява,
стародавних дождей читаешь линялые буквы.

Его мастерская - часовня в нише стены обветшалой,
куда малахольный город приходит с зонтами своими.
Амуры или лемуры на шелках проступали,
  только вымолвишь масляное его имя.

Хинские кружили драконы и прочие  странные твари,
магнолии и орхидеи - так пышны и скоромны!
А бывают зонты черные, как провинциальные свары,
как дыры на дне галактик или вороны.

Поэтому под кайфом он любит читать нотации,
какие-то несусветные - пойди пойми ты -
когда с недопИтой кружкой обходит всю автостанцию,
где из окон кивают ему прозекторы и иезуиты...
 
Щекотливый вопрос для бродячих философов:
- Стоит ли жить ради старого  зонтика?
Но без спросу три войны, трех иосифов
пережил он с диагнозом параноика.

Мимо нас безупречных из замшелой ниши
с недопитой кружкой, покидая келейку,
в тишину за углом, когда с неба заслышит:
 - Пан Олейник!..

С украинского

*Олiя (укр.) - подсолнечное масло



СТАРИЙ ОЛIЙНИК

Ремонт парасольок - це водночас i розвага:
розпустиш її , мов дерево якесь кістяне чи бамбукове-
и тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,
читаеш дощів колишніх вицвілі букви.

Майстерня його - капличка в ніші замшілого муру,
туди несе парасольки все місто меланхолійне.
Засвічуються в шовках амури або лемури,
  як тільки вимовлять його наймення олійне.

Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:
магнолії , орхідеї (таке все пишне, скоромне!).
А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,
як діри на дні галактик або ворони.

Тому він любить під кайфом читати нотацію,
таку якусь несусвітну - не склеїти, не зрозуміти,
коли с недопитим кухлем обходить усю автостанцію,
де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.
 
Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?
Питання надто дражливе для мандрівних філософів.
Та, дозволу не спитавши, с діагнозом “параноїк”
він три війни пережив і царювання трьох йосифів.

Так само колись без дозволу покине замшілу нішу
і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних,
пройде і кане за рогом у споконвічну тишу,
коли його з неба закличуть: - Пане Олійник!..