Помiж снiв...

Поміж снів у царині думок
Блука її знесилена душа
І мріє так злетіти до зірок,
Та ж тільки крил не має самота...

У пам’яті лишилось все – усі секунди, миті,
Коли він дарував своє тепло.
І так хотілося тоді на світі жити,
І байдуже було їй до чужих думок.

Удвох змогли б усе,
Таке кохання має потаємну силу,
Що знають навіть зорі – не мине,
Бо важко так зламати щиру віру.

Зламали... Плітками, заздрістю... й у мить
Закралися болючі сумніви до серця,
Пручалася, і не хотіла вірить їм,
А смуток різав серце краєм леза.

Мовчала, не казала ані слова,
Бо сильно так ображена була.
За що, не розумів він зовсім того,
Та й зрозуміти власне не могла вона.

Раптово обірвалася життя хвилина,
І схаменутися не встигнула вона,
І плакала, неначе та дитина,
Не зрозуміла ще, що забрала його зима...

Образи, сльози, недовіра розтанули, неначе й не було,
Душа і тіло дужче все тремтіли,
Благали небо повернути їй його,
Бо біль розлуки забирала остаточно сили...

Уже немає сенсу щось казати про страждання,
Коли доводиться прощатися з життям.
Так прагне серце до свого кохання,
Та ж крил не має усамітнена душа...