Богдан-Игорь Антоныч. Навсегда

Мужчины в серых пальто тонут в сини переулка,
тень девушек закрашивает, как стертые метафоры.
В стакане золотистый чай. И хочется открыть окно,
пить терпкий крепкий синий холод и смотреть,
как падающая звезда прощается с сестрой последним поцелуем.
Маки меланхолии ночь моет снегом голубым.
На сгорбленные плечи набросив неба полушубок синий,
колышется шофер в дремотном лимузине.
Кривой фонарь - сломанный цветок и пепел снега.
Свет – потекшее зеленое свечное сало.
Крутые темные ступени, протертый плащ и смеха
заблудившаяся капля.
И белой птицей злого вдохновенья - луна.
Шелковая пуля мечтательных головорезов, скрытых тенью,
когда-нибудь, как до струны, дотронется до сердца.
Дотронется и поцелует гордо, нежно,
мне, как последняя сестра, сомкнутые глаза навек закроет.
Мужчины в седых пальто достанут из карманов звезды
и девушкам за пять минут любви заплатят...
Надев на сгорбленные плечи неба полушубок синий,
колышется шофер в дремотном лимузине.

С украинского

НАЗАВЖДИ
Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
і тінь замазує панни, мов образи затерті.
У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
прощається з сестрою, що у зореколі їй
не сяяти
 вже більш.
 Так ніч
блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
колишеться шофер у сонній лімузині.
Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,
і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,
круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,
й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
закриє очі сплющені, немов сестра остання.
Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
колишеться шофер у сонній лімузині.
13 грудня 1935