Богдан-Игорь Антоныч. Апокалипсис

Как сонные большие львы, привстали силуэты
каменностопых, вросших в землю тюрем.
Ночью любовницы заходят к заключенным и кометы,
луна крадется рыжим пауком по крыше.

Когда слова истерты в пыль, не стоит исповедываться звездам,
на звездах, как на стенах, краска, плесень, черви.
Холодный синий свет луны умоет заключенных
и лица обрастают мхом, как круглые пеньки.

Скользкое зелье речек подземных, мокрые звезды и змеи,
рощи орехов в долинах луны.
Сто дней, сто ночей идет рыжий дождь,
вода прибывает и заливает звезды и тюрьмы.

Сравнялись горы и на камне не осталось камня,
но каменщики новую тюрьму кладут из глыб цветных.
Под виселицей расцвела багряно мандрагора
и снятая с повешенных веревка живым приносит счастье.

С украинского

АПОКАЛІПСИС

Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силуети
тяжких, прирослих до землі, кам’яностопих тюрем,
і в’язнів по ночах відвідують коханкиі комети,
і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.
Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість.
Обличчя в’язнів миє місяць синімі холодним сяйвом,
аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом.
Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,
долини місяця оброслі горіховим гаєм.
Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,
вода підноситься і зорі й тюрми заливає.
Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,
знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,
і мотуз вішальників для живих приносить щастя.

(1936)