Вечірній ноктюрн
Нам радощів судилося замало.
Минуле – розлетілось на друзки,
немов кришталь.
Хоч серце відчувало,
що прийде час, зневіритись до сліз;
ввійде у храм, протягуючи руки,
в котрих уже не раз були гвіздки
і створить хаос – змішуючи звуки
направленістю рік, очей, коліс...
в глибини простору.
Нірваною чекання
пульсують зорі – щастю до лиця.
Котра із них знесе мені кохання?
Котра із них залишить у столі
епістолу тривожного прологу?..
Лишись зі мною, квітни без кінця:
збентежено, урочисто... А Богу,
молюся я за щастя на Землі.
Вечiрнiй ноктюрн
© Copyright: Андрей Август Лоэнгрин Кубин, 2007
Свидетельство о публикации №107032102617
Свидетельство о публикации №107032102617
Рецензии