Адажiо

Адажіо


А літа не було...
Шукали - воно не знайшлося!
Звитяжне життя прокотилось, як віз за конем
по битому шляху. І все що безсонню вдалося,
це стерти пилюку залишину втраченим днем,

з книжкових полиць,
та цікавих вікон, що дивились
на гурт перехожих,
 чужих та несхожих людей
блукаючи містом без слова -
 вони не милились,
бо літа не було!
Хоч в цьому шляхетний Алкей

вбачав не знамення, а тільки лиш фазу надлому.
Надія - цнотливая мати - нас водить за ніс
між власних домівок, як пісню.
Хто ж винен у цьому?..!
Зозуля?.. Чи може відлуння, втікаючи в ліс -

все далі і далі,
де буде гойдатись на вітах.
Бо всім стало гидко чекати
і страшно питати беріз,
чому розцвіли хризантеми без подиху літа.
А радість з очей витікає бентежністю сліз,

гіркою, як правда, надівши червону свитину:
крізь щирість , крізь Всесвіт -
зі самих глибин почуття
з’являється осінь, самотня -
 в останню хвилину,-
оплакавши завтра за клапті свого небуття.

Бо літа не було:
Щоб ніжно розносити звуки.
І разом із сонцем гойдатись в небеснім човні.
Без нього доспіли на клумбах бутони розлуки,
які, хтось так люб’язно
кинув під ноги мені...