вогник...

Весною сповнена долонь -- тепла – без межі...
здавалось, грітиме життя, а може й більше...
й я будувала з ним либонь маленькі вежі,
десь просто стіни, десь вікно зненацька вийшло...
й не зрозуміла відколИ на підвіконні,
як стука вечір й лляла ніч на землю мряку,
з'явився й залишився жить від серця вогник –
такий нестримний – розбива біду усяку.
Жила як знала... вЕла двір, щоб квіти – рясно,
Кохала… просто, від душі (а що із того?).
тримала вогник у вікні -- бодай не згасне
і як коханий заблука, вказав дорогу...
тепла хватало на усе, чого торкнуся --
долоні гріли й як вогонь палало серце...
та якось він пішов на день й... не повернувся...
й здалося ніби цілий світ от-от зірветься...
чекала... більше ніж колись бувала в змозі.
плекала зірочку вогню, шо майже зникла,
забула сад. а час завмер десь на порозі --
не помічала, бо мабУть до того звикла...
чи ще чекаю? -- Й не скажу... минули бурі,
померзли руки, а вітри хатинку знесли...
чи є десь вогник, чи майнув він у минуле?
та певно з ним уже й нема моєї вЕсни ...