Як часто, натовпом барвистим оточений навколо...

(М. Ю. Лермонтов)
(переклад з російської)

Як часто, натовпом
барвистим оточений навколо,
Коли переді мною, десь наче як крізь сон,
При шумі музики і танців,
При дикім шепоті затверджених розмов,
Літають образи людей бездушні і невдячні,
Пристойності ті маски надіті на чоло,

Коли торкаються холодних рук моїх
Із випадковою хоробрістю красунь міських
Давно утрачені ті руки, –
Я поринаю в блиск їх, суєту,
Стару ту мрію у душі ховаю,
Утрачених тих літ святії звуки.

Якщо ж на мить мені колись удасться
Забутись, – пам’яттю до тої старини,
Лечу я вільно, вільним птахом;
І бачу я себе дитям, і навкруги
Всі рідні ті місця: високий барський дім
І сад з теплицею, що вже давно розбита;

І сіткою зеленої трави покритий сплячий пруд,
А за прудом село димиться – і встають
Десь вдалині тумани над полями.
В алею темну вхожу я; і крізь кущі
Вечірній промінь виглядає, і листя жовте
Під кроками нетвердими шумить.

І дивна туга на груди мої давить:
Про неї думаю, я плачу і люблю,
Люблю своєї мрії образ я
З очами, повними веселого вогня,
Із посмішкою доброю, мов молодого дня
За гаєм перше те світання.

Так царства дивного господар всемогутній –
Години довгі я сидів один і думав про майбутнє,
І пам’ять їх понині десь живе
Під бурею важких сумлінь, страстей,
Мов острів свіжий десь серед морів
Десь квітне на вологій тій пустелі.

Коли ж, отямившись, я впізнаю брехню
І шум від натовпу людей злякає мрію золоту,
На свято непокликаную гостю,
О, як я хочу знищити веселість їх
І грубо кинути їм в очі той залізний вірш,
Облитий гіркотою й злостю!..