З Днем Народження, Любове моя!

 
Бувають дні,що мов продовження попередніх вплітаються в тугу косу часу, доповнюючи, нічого особливо не змінюючи. Бувають інші – ламкі і тривожні, які здригають твій мікросвіт наче блискавиці..перевертають уявлення геть про все, зникають у відголосках думок . Але сама прірва твоєї хронології лишається ніби незмінна – все йде, все минає..Я розповім тобі про дні, які зринають незвідь звідки, непередбачувані, провісні хіба що дивною тишею,що настає в душі твоїй перед їх появою. Пустельний суховій, літня злива, білий шторм - можливо таке порівняння?
І цей день, коли ти був близький до початку й кінця, як ніколи,коли ти почав все з нового рядка, коли ти не знав нічого і був наймудріший..Згадай..Може тоді тобі спало на думку озирнутися у заквітчаному золотавим листям парку і побачити прозорого як павутинка Янгола..він мав дивні риси і майже зливався із силуетом молоденького канадського клена..Він говорив з тобою дивними, по-химерному старовинно побудованими реченнями..Голос його був схожий на шелест чи на вітер між листям..Янгол-Провісник, Посланець Світла, Охоронець.."імен так багато..так багато слів у вас, людей.." враз ти відчув.як кров стугонить у скронях,як відлунюють неземні слова у глибині серця..так-так..так-так..так..порожньо..холодно..слова янгола чути ще сильніше, їхній зміст втрачається – існує лише голос,він проростає крізь тебе, стає тобою,заповнює..зараз це твій пульс..єдиний..розумієш – затихнути йому бодай на мить –
і все..
У очах світлішає, жовтий промінь залазить під повіки, мружить..Розплющуйся!
«Дитя Боже, мир тобі! Чуєш? ….»
Золоте волосся і золоте листя..окраєць дотліваючого вечора розпластав барви скрізь -надзвичайні барви..
- Янголе мій, я вмирав?
- Дурненький,ти народився..сьогодні..по-справжньому!
- Ти говорив щось,я не можу пригадати..щось про Неї..
- Заспокойся, все згадаєш.Тепер пам’ять твого серця незмінна, на нетлінній, тонкій,мов крило метелика скрижалі у ньому записана твоя Любов.Чутимеш її щоразу, як чутимеш своє Серце,по-справжньому чутимеш..
Павутиння Бабиного літа, підхоплене легким вітерцем здійнялося, покружляло у соковитому духмяному повітрі й відлетіло десь далеко,за обрій стиглого сонця.Молодий кленок усміхався жовто-гарячим з іржавинкою листячком..Десь узявся нечуваний спокій, десь на споді загорівся теплий вогник не так надії - як знання..чогось потаємного і рідного. Запалилася Твоя Любов: ще не втілена, не усвідомлена..але ніжна й турботлива..зовсім проста..так незвично..Вертаючи додому згорілим від жагучого Сонця парком, загрібаючи неслухняними ногами жмути листя, дивишся наче іншими очима..:”вікно твого світу” хтось світлий омив баченням повсякденної краси, чудним відчуттям єднання із усім світом..Прихистивши часточку Його тепла, відчуваєш на устах давно забутий усміх і незвично прості слова:” З Днем Народження,Любове моя! З Днем Народження!”
І вже потім,можливо після довгої зими,після мандрів, після сивих одиноких ночей, настане той сонячний день, коли Вона згадає слова свого Янгола, розкриє своє зболене серце і віднайде у нім тебе і шлях до тебе..Це буде не знання, не відчуття – це буде Відблиск Любові, безпомильний і такий простий, ненавмисний ..
У метелика є два крила..дві скрижалі є в Любові..дві в одній сплітають Долі..

14 червня 2006 р.