Какого цвета счастье, мама?

Які ж смішні оті хмаринки! Такі чудні! Товсті, пухнасті, білосніжні. Чекайте, то часом не отара овець спокійно пливе собі небом? Чи, може, які казкові химери? Цікаво, хто вигадує їх? Хтось же має створювати цю красу! Певно, це обов’язок янголів – старанно виліплювати їх з білого небесного снігу. А люди дивляться і дивуються їхній казковій різноманітності…
Як чудово лежати тут і слідкувати за їхнім поважним рухом! Отак вічно лежала б, не рухаючись, і все дивилася б на них, затамувавши подих, щоб не сполохати... А які красиві стають вони під вечір! Що вже вдень красні – не намилуєшся, то ввечері годі й казати! Їхню білосніжність відтінює темне небо, а сонце, що готується до сну, підфарбовує їхні краєчки жовтогарячим, рожевим, багряно-червоним... Лишилася б тут назавжди, та скоро сідатиме сонце, і мати вже, напевно, починає виглядати на дорогу... Так, час іти. А дорогою зібрати їй квітів – волошки такі голубі-голубі, трохи сині – такі, наче її очі! Правда ж!
Як добре! Навколо ні душі, тільки безмежний простір. Безмежне все: і небо, і поле, і ця доріжка під ногами – ніщо не має кінця. І дивне відчуття єдності з оцим світом таке безмежне, що його неможливо передати словами, людство ще не вигадало таких слів, які могли б пояснити... Це відчуття не можна заточити ні в які слова.
А може, це і є щастя – коли дихаєш, і відчуваєш такий аромат, такий п’янкий смак повітря, що навіть злегка паморочиться голова, коли дивишся – і не можеш обійняти ні оком, ні душею всю ту красу?! Вечірнє небо розчиняється у тінях ще зеленкуватих у сутінках стеблин і синіх квітах, і неможливо розібрати, чи існує взагалі межа між ними. Все єдине. І сонце, прощаючись, простилає своє ласкаве проміння, м’яко освітлюючи всесвіт. Мішається все: коричнево-чорний колір ночі і коричнево-чорний колір землі, зелений колір трав і зелений – листочків, синій колір неба і синій – волошок... Які ж вони гарні! Їхній запах широкими хвилями розтікається довкола і сплітається з волоссям, а їхня синь так нагадує мамині очі! Таки це і є щастя – іти отак цією дорогою...
Іти цією дорогою, обома рученятами обіймаючи квіти для мами, і бачити її саму – ген там, далеко, де на межі неба закінчується стежка, видніється лише жіночий силует, але дитяче серденько відчуває одразу: то, натомившись чекати, іде назустріч мати. Її довга спідниця в’ється за легким вечірнім вітром, а вона йде швидко, ніби летить, і ось уже зовсім близько... Така молода, така красива! Все було єдиним красою... І це й було щастям – дитина це знала точно.
- Це моя донечка чи мавка польова? – спитає жінка. – Вся у квітах!
- Для тебе квіти, мамо! – засміється дитина, - бери!
- Спасибі, красиві які! – жінка візьме букет, а дівча зазирне в її очі і раптом скаже:
- Знаєш, мамо, якого кольору щастя? Блакитно-синього, волошкового – як очі твої, мамо!


---------------------------------------------------------

КАКОГО ЦВЕТА СЧАСТЬЕ, МАМА?

До чего же смешные эти облака! Чудные такие! Толстые, пушистые, снежно-белые… Постойте, это случайно не стадо овец спокойно плывет себе по небу? Или, может, сказочные звери? Интересно, кто же выдумывает их… Должен же кто-то создавать эту красоту! Наверно, это обязанность ангелов – старательно вылеплять их из белого небесного снега. А люди смотрят – и удивляются их сказочному разнообразию.
Как здорово лежать здесь и наблюдать за степенным движением облаков! Вот так вечно лежала бы, не двигаясь, и всё смотрела бы на них, затаив дыхание, чтобы не спугнуть… Как красивы они под вечер! Как уж днём хороши – не налюбуешься, а вечером... что и говорить! Их белоснежность оттеняет тёмное небо, а солнце, готовясь ко сну, подкрашивает их краешки оранжевым, розовым, багрово-красным… Осталась бы здесь навсегда, но солнце скоро сядет, и мама уже, верно, начинает выглядывать на дорогу… Время идти. И по пути собрать ей цветов – васильки такие голубые-голубые, с лёгкой синью – такие, словно её глаза! Правда!
Хорошо-то как! Ни души вокруг, лишь бескрайний простор. Бесконечно всё: и небо, и поле, и эта дорожка под ногами – ничто не имеет границ. И удивительное чувство единства с этим миром так безмерно, что невозможно передать его словами; человечество ещё не придумало таких слов, которые могли бы объяснить… Это ощущение невозможно ограничить никакими словами.
Быть может, это и есть счастье – когда дышишь, и чувствуешь такой аромат, такой пьянящий вкус воздуха, что даже слегка кружится голова, когда смотришь – и не можешь обнять ни взглядом, ни душой всю эту красоту?! Вечернее небо растворяется в тенях ещё зеленоватых стебельков и синих цветах, и невозможно разобрать, существует ли между ними грань. Всё едино.
Солнце, прощаясь, простилает свои ласковые лучи, мягко освещая мир. Смешивается всё: коричнево-чёрный цвет ночи и коричнево-чёрный цвет земли, зелёный цвет трав и зелёный – листвы, синий цвет неба и синий – васильков… Как же они красивы! И запахи широкими волнами растекаются вокруг и сплетаются с волосами, а земная синева так напоминает мамины глаза! Таки это и есть счастье – идти вот так этой дорогой…
Идти этой дорогой, обеими ручками обнимая цветы для мамы, и видеть её саму – там, далеко, на границе неба и земли, лишь размытый силуэт… но детское сердечко мгновенно чувствует: это, устав ждать, идёт ей навстречу мать. Длинная юбка вьётся на лёгком вечернем ветерке, а она идёт быстро, словно летит, и вот уже совсем близко… Такая молодая, такая красивая! Всё едино красотой! И это и было счастьем – ребёнок знал точно.
- Моя ли это доченька или мавка полевая? – улыбнется женщина – Вся в цветах!
- Тебе цветы, мама! – засмеётся ребенок, - бери!
- Спасибо, красивые какие! – женщина возьмёт букет, а девчушка заглянет ей в глаза и вдруг скажет:
- А знаешь, какого цвета счастье? Сине-голубого, василькового – как глаза твои, мама!