Пробуждение. Юрий Гудзь

Когда-то в той комнате, в том доме
в той стране, засыпанной белым пеплом
теплого снега
мы проснемся рано утром… Но
еще нужно впустить в тот рисунок
шелест крыльев
и гомон голодных (на любовь?) птиц
и мою просьбу к Тебе:

не открывай глаз,
не разнимай век: слышишь,
как губы, уже отделенные от моего тела,
прикасаются к Твоим влажным и дрожащим
лепесткам,
и проникают вглубь
тайно-темных лабиринтов,
чтобы где-то на взлете взорваться Светом,

и за миг до исчезновения
всего рисунка
услышать тихий голос
за стеной:

«Если идти по склону к той Горе,
то в конце концов увидишь море…».


* * *

Колись, в тій кімнаті, в тім домі,
в тій країні, засипаній білим попелом
теплого снігу
ми прокинемось рано-вранці… Але
ще треба встигнути
впустити в той малюнок
пошуми крил
І туркотінням голодних (на кохання?) птахів
й моє прохання до Тебе:

не розплющуй очей,
не рознімай повік: чуєш,
як вуста, вже відокремлені од мого тіла,
Твоїх торкаються вологих і тремких
пелюсток
і проникають вглиб
таємно-темних лабіринтів,
щоб десь на злеті вибухнути Світлом,

й за мить до щезнення
всього малюнка
почути тихий голос
за стіною:

"Якщо йти схилом до Гори тієї,
то врешті-решт побачиш море…"