Ті, що за море вiдлiтають,
Міняють небо, а не душу.
Вони душею пам’ятають
Смачну, м’яку, солодку грушу,.
Дiдусь її зiрвав на радiсть
Онуковi на тiм подвiр’ї,
Що не забуло й досi навiть
Мене в родинному сузiр’ї…
Усi, кого штовхає доля,
У мандри прикрi i далекi,
Кого примушує неволя,
Струмки лишати i смереки,
Беруть з собою у дорогу,
Як оберiг, пiсенну мову.
I я без неї анi кроку –
Не пiдкорюсь чужому слову.
Усi кого заводить лихо
За обрiї в часи негоди,
Свiй жереб вiдживають тихо.
I я тут тихий i негордий.
Пiдтримує лиш думка щира
Мене у сiчнi i у серпнi:
Завжди зi мною Батькiвщина
У пам’ятi моїй i серцi...
Тi, що за море вiдлiтають...
© Copyright: Семен Венцимеров, 2006
Свидетельство о публикации №106112201492
Свидетельство о публикации №106112201492
Рецензии