Себе спитаю

Себе спитаю: «В що я вірю?»,
Скажу: «У себе, в світ, в любов.
Та більше всього – в Україну».
Бо знаю я, що ні могол,
Ані Росія, ані Гітлер її не знищать.
Тільки ми, для неї рідні діти, внуки,
У серце ніж можем встромить.
І МИ не плачем від розлуки,
А не вона. Болить не наше серце, а її.

Для щастя треба залишить нам цю країну,
Забути мову і народ,
Знехаять рідних, Батьківщину,
Яка зоветься Україна,
Яка дала тобі родину,
Яка дала тобі стежину
В твоє далеке майбуття,
Яка дала тобі людину,
З якою мрієш йти в життя.
Вона дала тобі калину,
Вона дала тобі перлину
Небес блакитних і степів,
Що розляглись, мов океани,
Від обрію – за небосхил.

І уяви тепер собі,
Якщо знедбаєш все це ти,
То не залишиться нічого
Для тебе рідного, святого.
Нічого, щоб його любить,
Про нього мріять, щоб хотіть
Це відчувати.
Згадай, у тебе ще є мати.
З тобою поруч батько й брат,
Сестра іде ще за тобою...
Ні! Ні! Подумай! Схаменись!
На світ щасливий подивись,
Бо то тебе тоді спитали:
«У що ти віриш?»
Якщо у відповідь ти мрієш,
І скажеш: «В себе, в світ, в любов»,
То радуйся –
Повз серце ніж пройшов!