Кв тка дика

 
ДИКА КВІТКА
Аби ж тоді закинути й податись
В краї далекі, де цвітуть нарциси.
Коли ще в серці пломеніють втрати,
Слова любові видаються стисло.

Аби ж тоді впізнати вранішнє кохання!
Я знала, що пекучий страх здирає
Як шкуру в серці променем останнім -
Надію щастя в тополинім гаї.

Аби ж тоді почути, як дме вітер
В твоїм цілунку і в обіймах тихих.
Спокійно і терпляче загорнутись в квіти,
Діставши серцевину, як воління віхи.

Аби ж тоді замерзти в білих травах,
Коли земля ще спить блакитна.
Навіщо жити в споминах розталих?
І нащо вроздріб з душ стягати мито???

Аби ж тоді з тобою разом бути!
Коли окремо й дещо одиноко.
Зомлівши в пахощах гірської рути,
Й зберігши вічне і незаймане глибоко.

Аби ж тоді знайти пташине щастя!
І бути друзями навічно, завжди разом.
Досвітнє сонце і світанок вкрасти
І зупинити час лише для двох одразу.

далі буде...



 




Де квітне ряст бузковий
І майорить чийсь гомін пролісковий...
Там вітерець дме тихо, вільно;
Там я росту свавільно.



Я стрімко проростаю
І незабаром пишно зацвітаю,
Коли мій сік живильний
Всмакує хтось дужий й сильний.



Стежини до мене немає.
Окремо і трава не покриває
Це місце для дерев й любові.
Його знайти лише по зову крові.



Даремно знати всі маршрути:
Я зникну, лиш образиш мої пута.
Я піду вниз і розчинюсь в потоках
І водах, річищах міцних, глибоких.



Я дика квітка кольору насіння.
Або зерна і меду, золота й коріння.
Я вільна, ніжна, незалежна.
І з тим кохаю якщо так – безмежно!



Я завше буду там, де ллється слово.
Де оксамитові торкання кольорові.
Мене знайдеш, коли сідає місяць
В долині папороті терпкої на східному узліссі...