Лепестки старинного романса. Лина Костенко

Все плакал клавесин и воспевал
Печаль чужую. Догорали свечи.
Старик-певец, как пеликан, стонал,
Орудуя гармонии картечью.

Да, был он стар и плакал не о нас.
Иной волной, забытыми стихами.
И окрыленной памяти романс
Сухими рассыпался лепестками

На внемлющих лирическому сну,
Застывших под огней лихой громадой.
А он в романса палевом плену
Признанья расточал нездешним градом.

Он пел, и пенился, как море, звук.
И бабочка порхала на манишке.
Худые девы собрались вокруг,
Даря певцу признание с излишком.

Затем затихла музыка. Антракт.
Заговорили невпопад и прозой.
А многие замолкли. Все не так.
В гортани ком пылающей занозой.

Старик стенал без грима и гримас,
Верша времен бессмертные исканья.
О, будь нетленным музыки атлас
В романса исступленном покаяньи.

 

ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ

Той клавесин і плакав, і плекав
Чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
Проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
Прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов`ї,
Своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
До нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й не сучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.