Про каву... укр. яз

Жорстка музика у мозку. Порожні набиті трамваї. Купа квитків у руці. Одинарне крісло. На цьому кріслі, здається, можна відлетіти у космос. Чи на незаселений острів, про який так мріялось. Чи хоч куди відлетіти, варто тільки замружити очі. Тільки злитися із музикою, утворивши якийсь сумнівний вибухонебезпечний коктейль. Лише спробуйте зробити хоч ковток. Тільки спробуйте... і все. Тоді вже точно буде все.

Це можна назвати самотністю. Порожні вічі і неприкрита байдужість до інших порожніх очей. Політ через однакові вулиці, по диявольському колу. Чому це називають маршрутом, коли це ніщо інше як біг на місці? Одні й ті самі дерева, однакове сонце позіхає поза атмосферою, і очі навкруги о_д_н_а_к_о_в_і. Із подібним багаторічним осадом втоми. Ці очі чекають наступного дня із сверблячим бажанням вижити. А деякі навіть без нього...

Трамвай набридає. Одна й та ж музика у мозку гноїться нудьгою. Нічого непередбачуваного у наступних акордах, і вже давно відомо, яке наступне слово скаже голос у вухах. І навіть якщо пластинку змінити, перевернути, поламати – кожна наступна пластинка буде свіжою рівно один раз. Опісля – нудьга, нудьга, нудьга...

Одначе є музика, яку називають „улюблена”. Її можна повторювати най сотню разів, най тисячу. А потім цикл звертається до пункту, де йшлося про нудьгу. Сумно.

Перше ліпше кафе. Тут чомусь вдається відчувати себе людиною. Тут можна тихенько посьорбати кофеїн під набридлу музику. Подумати про те, що злива була б доречна. Прямо посеред кафе. Нестримна тропічна злива. Велетенські міжпланетні сльози прямо посеред напівпустого кафе. Кава, розбавлена зливою. Просто перемішати ложечкою і пити далі. Дощ взагалі вміє розбавляти гіркоту. Куточок міста крізь прозоре око будинку. Думки про зливу. Рівновага.

Так, це можна було б назвати самотністю. Якби не червона троянда у найглибшому куточку спогадів. Вона не дає розчинитися. Не дає стати тим самим гірким коктейлем, жорстоку гіркоту котрого відчували б усі, хто наважиться зробити ковток. Чи навіть кінчиком язика торкнутися внутрішньої поверхні горнятка. Навіть беручи до уваги те, що кінчик язика здатен відчувати тільки солодкий присмак. Так вже задуманий генетичний лабіринт тіла.

Напевно тому хтось вірить у кохання з першого погляду: торкнувшись горнятка кінчиком язика вони впевнені у медовій безхмарності напою. Проте справжній смак попереду. Смак дозрілої соковитої кави. Варто навчитися розбавляти її дощем, бо позбавитися залежності вдається одиницям.

До речі, кава шкідлива для міокарда. І чим більш насиченою її вариш, чим більше пристрасті вкладаєш у достиглі зерна, тим кривавіше вона буде мститися серцю. За задоволення треба платити.
 
Столик повторює участь трамвайного крісла. Злива так і не відбулася - десь над порожнім кафе сором’язливо посміхається таке різне сонце. А горнятко обіймає недопиту каву. Нічим не розбавлену. Проте завжди бажану. А часом – н_е_о_б_х_і_д_н_у...