Сон

 СОН
 Символічна поема

У час тривожний опівночі,
У повний місяць в небесах
Мені омрійливо на очі
Прийшло видіння в дивних снах .
Стояв я мовчки і дивився
Згори на гору і в перед,
І бачив наче світ родився,
Неначе в ріках плинув мед...
Але й полин з гірким пасльоном
Маячили у хмарах, й впрах
Я обертався Одеоном
І бачив сум, і біль, і жах.
Й тривалі скарги од народу,
І важкі руки з ліхтарем,
Й святу і прокляту там воду
Возили вниз поводирем.
І громогласно, блискавично
Як од віків космічний глас,
Немовби мовив швидко й вічно
До не святих й негрішних нас.
Й не було більшого палання
Вогнем з гори що на горах,
І передзвоном існування
Він мовив голосно в словах:
„Народ великий і терплячий!
Народ потуги й боротьби!
Настане час – пора гаряча,
Пора позбутися ганьби.
І не впустіть той час бажаний,
В робочі руки уберіть;
Нехай розіб’ється незнаний,
А вам приказано творить!”
Й серед народу, між людей,
Яких було, що й не злічити
Шукали істину ідей,
Щоб непоборну суть зломити.
І бачив я старців й малих,
І калинові в руках віти,
І прапори у всіх у них,
І напис золотом: ”Нам - жити!”
Вони пішли по всіх майданах,
Морях, озерах і річках;
Й п’явки смокталися у ранах,
Й пов’язли голови в стрічках.
А вони шли все непоборні,
Але потрібен був один,
Щоб міг усіх впізнати в горні,-
І батько, й дід, і славний син.
Й розверзлось небо в блискавиці,
Й серед народу поготів
Всі пали ниць, лиш одиниці
Змогли устоять – хто хотів.
І знову вдарило грозою,
Й попадали останні з ніг;
Лишились лиш, що прагли бою,
Хто прагнув, і хотів, і міг.
І було видно їхні душі,
Людські, звичайні в простоті,
І не слабкі вони, а дужі
На перемогу в пустоті.
Проте, кому та перемога?
В яку кишеню упаде?
Невзмозі вбачити без Бога
І що, і як, і хто, і де?
І говорили до народу,
І з їхніх вуст вогонь пашів,
Спирались на красу і вроду,
Гіпноз промовистих дощів.
”Це вже було, це вже ми їли!
По колу шляхом скільки літ
В кайданах марно проходили,
Пролили марно кров і піт!”
Для чого ж прапори маячать
У нивах наших й небесах?
Уже і плакати – не плачуть,
Бо сльози висохли в очах!
Кричав народ з долин на гору,
Гримів і палко багрянів.
Й шукали правду і опору
Поміж людей, поміж братів.
І бачив я блакитні ріки,
І жовте небо, й голубів...
Й несли вони на крилах крики,
Як згадку про святих рабів,
Як заклик, щоб не повторити
Віків прадавніх помилки...
Народ горів – хотів творити
Й незламним канути в віки.
І далі бачив я в видінні
Яскраве світло від землі,
Й народ примножився віднині,
Стояв єдиний у імлі.
І світло те гаряче й сильне
Усіх наскрізно пройняло
І сотворіння дуже дивне
Під саме сонце підняло.
І знову Голос з потрясінням
До люду мовив із гори:
”Тепер для вас оце насіння,
Зрошіть – і зійде до пори !
З народу це насіння ткане,
Й від кожного взяло своє.
Звідкіль прийшло – там і розтане,
Як навертання від снує.
В народі має бути Старець,
Що націю введе у стрій...
Не самодержець й самозванець,
А справжній, повністю людський.
Він має йти безпомилково,
Бо вже за ним усі ідуть;
Вести повинен сміло й ново,
І в правді й силі уся суть.
Він має вбачити у людях
Найвищу цінність, і вести
Вперед, допоки сили будуть,
У світ багатої весни.
Повинен він підняти мову,
Утвердити, вкріпити взнак,
Щоб кожен мовив із нарду –
І муж учений і простак.
Мистецтво вбачити він має
У русі кожнім, в почутті,
Й при цьому радісно заграє
Похідна сурма у путі.
Він мусить привести на гору
Всю свою націю, здолать
Все що в дорозі непоборне,
Й шаблони марева зломать!”
І знов народ загув велико,
І руки зняв під небеса:
Де Старця взять цього, Владико?
У кому ж істина вся ця?
І ось розверзлися хмарини,
І сам Господь постав у них...
Було не встояти людині
Від золотих променів тих.
І він звернувся до народу,
Вже вкотре – громовержний Глас –
Сказав, й здригнулася природа
І зупинилось й світло, й час.
”Допоки ваші інтереси
Не встануть у широкий круг,
Поети скажуть й поетеси:
„Народ страждає від потуг!”
Поки не вбачите у собі
Усіх можливостей своїх,
Й не зрозумієте, що в гробі
Цей не розлущите горіх...
Й тоді лиш станете щасливі,
Й здійметесь до самих небес,
Коли научитесь в людині
Вбачать людину, а не хрест!”