Кв тка

 Вона плекала її, доглядала за нею, неначе за особистим життям, любила її. Кожен день прожитий з нею був справжнім щастям, дивитися на її красу – це теж було задоволення. Заради неї Вона готова була на все. Так, адже це була її Квітка, не те що безпосередньо її, а просто Вона любила її, як рідну.
 Цю Квітку подарувала їй на день народження дуже дорога людина, а потім померла. Ні, не Квітка, а людина, смерть якої змінила усе її життя. Якщо колись її обожнювали, оберігали, боялися завдати найменшого болю, то тепер, на превеликий жаль і її злощасну долю, Вона нікому у цьому великому світі була не потрібна. Хіба що Квітці, яка жила тільки завдяки їй.
 Але нещастя не приходить одне. Одного сонячного дня, коли навкруги співали пташки і тихесенько шелестіло зелене листя, прийшов Хтось і сказав, що забирає Квітку. Вона не повірила, бо знала, що цю Квітку їй подарували і тільки вона може за нею доглядати. Але Хтось сказав, що він один із тих, які панують над світом і може робити будь-що, а тим більше з цією Квіткою. Потім він схопив Квітку і сховав у свою чорну засалошану торбу. Вона, як це побачила, неначе знепритомніла – зблідла вся, пожовтіла, як мара стала. А Хтось тим часом рушив в дорогу.
 Коли вона отямилася, було все, як завжди –ліс, галявина, глибока річка, листя зелених дерев над нею і легке свіже повітря, яке пахло літом. Але ж де Квітка, невже Хтось її забрав? Вона думала, що це сон, але виявилось, що ні. Так, не сон, Квітка зникла. І де Вона тільки її не шукала, ніде не знайшла того цінного, що було в її житті і допомагало жити –Квітки.
 А тим часом безлюдним темним лісом йшов Хтось і ніс у руці її Квітку. Він знущався над нею, як тільки міг. Кидав об тверду чорну землю і підіймав, щоб знову кинути. Якби це була її рідна земля галявини, вона б м’якшала з кожним разом, коли б Хтось кидав Квітку. А так ця чорна пуста земля, не знала Квітки. Може б коли дізналась, то пом’якшала, бо Квітка усім дарувала тепло і серце кожного лагіднішало.
 Квітка просила Хтось, щоб той залишив її, але Хтось не мав серця, тому не розумів болю, бо умів тільки робити біль, а не рятувати від нього. Він ішов далі глумився над Квіткою, а вона тим часом розповідала йому про людину, яка достойна так називатися. Це була Вона –та, яка хоч і не подарувала їй життя, але берегла його, цінувала і дорожила ним.
 Квітка розповідала, розповідала навіть те, чого не говорила нікому –історію, яку повідала їй та, яка народила:
Я бачила квітку, красиву й прекрасну,
Й росла біля неї трава,
І квітка любила траву ту нещасну,
І квітка травою жила.

Та якось уранці на тую травинку
 Ступила людськая нога,
 Взяла та людина у руку серпанку
 Й лишила травинки життя.

 Життя має кожен, та права не має
 Будь –хто те життя віднімать
В людини, травини, рослини, тварини,
Бо знову не зможе віддать.

 Зітхнула та квітка
 Й пелюстки пов’яли від туги, що більше нема
 Тієї травинки, що завше любила
 Та квітка іще, як жила.
 Хтось уважно спостерігав за Квіткою, коли та розповідала. Він бачив, як вона плакала, хвилююче посміхалася і дивилася в його порожні очі. Він дивився і не розумів її слів, дивився і лише по вигляду здогадувався про що та говорить. Але і цього було досить. Хтось, який ніколи не сприймав і не розумів людських почуттів, заплакав. Він щиро плакав і від щирого серця благав, щоб Квітка його пробачила. Хтось лише тепер зрозумів скільки горя він завдав і їй, і іншим своєю безсердечністю. І Квітка його простила, бо уміла вибачати іншим.
 Та раптом Хтось шалено став метатися з місця на місце. Він згадав, що Вона залишилася на галявині. Тепер –то він знав, як Вона хвилюється за свою Квітку, бо любить її більше за життя. Лише тепер Хтось зрозумів, чим була Квітка в її житті!!!