22. Коли падае небо

Боженка якось сказала мені, що у захваті від волошок. І справді, ці квіти, дуже пасують її очам. Коли вона притискає їх до себе, здається, що блакитні бризки її погляду розсипались по всьому світу і трішечки залишились на її сукні. Дуже важко сьогодні зранку було знайти ці квіти, але я знайшов їх, щоб зустріти з ними на літовищу свою кохану. Лише три дні її не було поруч, а я вже з першого відчував, що щось відірвалось з мого життя, і не було мені спокою весь цей час.

Перед початком навчального року керівництво Могилянки впровадило нові правила для іноземців, тому Боженці на батьківщині треба було зробити кілька необхідних паперів. Вона хотіла їхати потягом, але я не уявляв собі зайвого дня без неї, тому не тільки наполягав, щоб Боженка скористувалась літаком, а й сам придбав їй квитки. Так виходило на день коротше.

Два дні тому я відвіз її на літовище тим самим шляхом, яким прямував і сьогодні. І одразу ж після того, як великий сріблястий птах зник у білих хмарах на небі, відчув себе дуже самотнім. Звичайно, я не залишився один, бо Іван з Айєю ще не поїхали далі у свою весільну подорож. Але і їх присутність не могла розвіяти відчуття, що світ мій опустів. Дуже не вистачало поруч кришталевих дзвіночків її голосу, які так мило наповнювали кімнати моєї оселі, кудись зникли й ті казкові завихрення її квіткового запаху, котрі легких духмяним вітерцем налітали щоразу на мене, коли Боженка пробігала повз мене. Навіть мій друг цвіркун на терасі цвіркотів якось стомлено і незадоволено, а зірки на чорному оксамиті нічного неба втратили свій величний блиск і перетворились у звичайні білі цяточки.

Цікаво, як змінює наше життя той, кого обирає твоє серце... Все, що було раніше таким звичним і буденним, раптом відходить кудись далеко, начебто цього і взагалі не було, або наповнюється новим змістом, про який колись навіть і подумати не міг. А всі ті маленькі дрібнички, якими наповнює твоє життя кохана людина, милими цеглинками складаються в казковий палац твого нового світу, в котрому так легко і дзвінко співає твоя душа. І яким порожнім здається цей вже і не палац, коли кохана зникає з нього хоча б на день... Я навіть відчув себе розгубленим від цього сильного почуття порожнечі свого світу.
Іван помітив цю мою розгубленість я м’яко шуткував зі мною, називаючи мене чи перестарілим Ромео, чи блідим двійником Петрарки. Я розумів, що таким чином він намагається мене відволікти від хвилюючих думок, підбадьорити, але легше від цього мені не ставало. Але він хитрющий, мій друг, і знає, чим мене можна взяти. Він завжди знаходить інший шлях, знайшов його він і у випадку з очманілим від розлуки закоханим товаришем.

- Знаєш, Олесю, якби не було цієї книги, я б ніколи не прийшов до однієї дуже цікавої думки, - сказав він, коли ми вечеряли на другий день після від’їзду Боженки. – Пам’ятаєш, там, у книзі, була розмова, де представники обох таборів сперечались про вплив Росії на Україну? І один з учасників зневажливо назвав Москву великим селищем...

- А як же, добре пам’ятаю, - трохи пожвавішав я, бо до цієї миті зосереджено катав виделкою по мисці якусь горошину. – Там ще частенько згадувались дивні міста Пітер, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ та Сімферополь...

- Інша історія народжує інші міста... – помітила Айя. – Так і Росії у нашому світі нема... І Київська Русь, а не Україна...

- Це так, але я про інше, - продовжив Іван. – Я раптом подумав, якою б була сьогодні Москва, коли б історія розвивалась, як у цій книжці. Коли б Московія стала такою ж імперією, як Османська... Впевнений, що у цьому разі вона була б значно більшою. Не менше нашого Києва... Але я не про розміри міста, а про його дух. Ось що ти скажеш про Київ?

- Київ – місто любові, місто кохання, - відповів я відомою приказкою.

- І це дійсно так, - підхопив Іван. – Тут любов живе на кожному кроці, відчувається в повітрі, в посмішках людей. Навіть візниці їздять якось особливо. А кохання такими собі джерельцями випромінюється раптом з очей зустрічних, з тих місць, що народили ці казкові легенди, налітає вітерцем чи віддзеркаленням сонця... А Москва до свого часу була містом пихи. Взагалі, якби Петро та Іван Романови не зламали б фортецю Третього Риму в Московії, я й не можу собі уявити, якою була б сьогодні Москва. Зле було б місто. Величезне, пихате і зле... Не хотів би в такому жити. Мені моя Москва до вподоби, тиха, зелена, незалежна і добра, яка дуже полюбляє гостей.

- А Київ мабуть довгі роки був би окраїною... – тихо сказала Айя. – І непросто було б йому перетворитись в європейську столицю.

- У книзі Києву далеченько до Європи... – заперечив я. – І хоча там багато балачок про європейський вибір було, але від обох таборів, на мій погляд, дме татаро-монгольщиною. Та і сам автор вживає таке цікаве слово – провінціалізм. Він виводить всі проблеми тих подій з історичної провінціальності України...

- Ні, друже... – поклав мені руку на плече Іван. – Шукай всі негаразди в Третьому Римі. Якби на цих заставах розвивалось і наше суспільство, між слов’янами не було б дружби. Третій Рим розбив би їх на табори, часом дуже ворожі. Серби бились би з хорватами, українці (чи руси, не в назві справа) бились би між собою, а московіти зневажали б усіх, незважаючи на свої злидні. А ось Злука об’єднала всіх. І ще як... Ти з Боженкою - який наочний приклад...

Крутячи кермо візниці, я зараз посміхався, пригадавши, як Іван тоді зрозумів, що сказав щось не те, та досить голосно ляснув себе долонею по губах. Цікаво було, що всі наші розмови в ці дні з якоюсь дивною наполегливістю закінчувались натяком на мої стосунки з Боженкою. Може, це Іван робив так навмисне, щоб зігнати з мого лоба напружені зморшки та розкаламутити посмішкою тугу в моїх очах. Якщо це було і так, то я вдячний своєму другові. Він дійсно підбадьорював мене і не давав зануритись у стан повної безпорадності. Бо саме безпорадним я відчував себе без Боженки.

Але зараз настрій мій покращувався з кожною хвилиною мого шляху до літовища. Вже за півгодини мав прибути літак з Праги. Серце моє співало, і все навкруги співало разом з ним: небо, вітер, сонце, дерева вздовж шляху, люди і навіть візниці, що летіли назустріч. Я вже уявляв собі, як бризне безмежністю щастя блакить її очей, заповнюючи весь простір навкруги, як її волосся золотистими хвилями полетить за нею мені назустріч, як її візьмуть в духмяне кільце мою шию, а полуничні губи знайдуть мої і прошепочуть їм найсолодшим у світі поцілунком, як довго і нестерпно вони чекали на цю мить. І вже потім вона знов наповнить мій світ чарівними дзвіночками свого голосу.

У такому піднесеному стані я дістався до літовища, залишив візницю на стоянці і, відключивши спільник, щоб ніщо не заважало моїй зустрічі з коханою, поспішив до величезної зали споруди, яка нагадувала здалеку велетенську вітрильницю, а в середині була схожа на ціле місто під скляним дахом. Той, хто потрапляв сюди вперше, в мить забував, що знаходиться на літовищу. Дійсно, серед пальм та дивних квітів з усіх куточків світу, які тут були на кожному кроці, на краю штучного ставку з різнокольоровими рибками відчуваєш себе більше у якомусь сучасному містечку десь поблизу екватору, ніж у приміщенні, звідкіля треба летіти кудись у інші міста і країни. І тільки велика юрба людей з валізами та дорожніми торбами нагадує тобі про істинне призначення цієї залитою сонцем навіть і в похмурі дні велетенської споруди літовища. Тут на наглядниці* я знайшов необхідне мені число льоту і поспішив відправитись до шостого виходу, де вже почали збиратись ті, хто зустрічав літак з Праги. Вони дивились на мене з доброю посмішкою, і я розумів їх, бо на шляху сюди встиг зазирнути у велике дзеркало, яких було тут багато, і розгледіти в ньому радісно заклопотаного молодика з великою в’язкою блакитних волошок в руках та із сяючими безмежним щастям очима.

Але минув час прильоту, а двері шостого виходу жодного разу не відчинились. І оголошення про прибуття нашого літака по літовищу не було, а на наглядниці над дверима начебто замерзло число празького льоту, хоча годинник на ній справно відліковував хвилини. Вони були дуже довгими ці хвилини, зовсім не схожі на ті, які перетворювались на мить, коли ми з Боженкою були разом. Щось природа наплутала з нашим відчуттям часу, бо навіть й роки щастя для нас проходять, як мить, а такі хвилини напруженого чекання здаються вічністю...

- Боже ж ти мій... – раптом почув я за собою льодяний шепіт, який пролунав у тиші, що водночас впала на все навкруги.

Я обернувся і побачив, що очі всіх, хто був поруч, поцілились на рамку великого видоставу**, де показували якісь палаючі уламки і метушню рятівників біля них, а стривожений голос новинаря кидав у завмерлих тут людей страшні слова про крушіння на празькому літовищі літака, який прямував до Києва. На зльоті у його двигун потрапив птах, і літак упав на землю з висоти двохсот метрів...

Та мить, за яку я зрозумів, що це був її літак, була мабуть довжиною за все життя. Час настільки уповільнив свій біг, що я відчув, як болюче поволі кам’яніло моє обличчя, так же, як і у всіх тут, перетворюючись на маску жаху, горя і розпачу, а в серце все глибше і глибше встромлялось крижане лезо довічно нескінченного болю.

І саме в ту мить, коли я нарешті втелепав, що тепер ніколи не побачу Боженку, на мене впало небо. Воно падало повільно, розбиваючись, як скло, на чисельні дрібні шматочки, котрі безгучно сипались мені під ноги. Це небесне скло мов би розрізало раз за разом моє серце, перетворюючи його у пошматований згусток нестерпного болю. І я відчув себе раптом у мертвому сірому мареві, крізь яке до мене ледве доносились якісь слова, звуки, а перед обличчям рухалось щось, що вже не мало ніякого значення в житті. Я йшов кудись у цьому мареві, натикаючись на когось, відхиляючи чиїсь руки, а потім сів десь, впав обличчям у долоні і не зміг стримати сліз, які раптом хлинули з моїх очей. І не було нічого реального у цьому світі, крім цих сліз та однієї єдиної думки, що моєї Боженки більше нема...

Скільки часу я так просидів, важко сказати. Тепер і будь-яке відчуття його течії відмовило мені. Сіра мряка розпачу заполонила весь простір, а може і навіть знищила його, знесиливши мене повністю своїм невидним павутинням. Вона лише прокопала канали для сліз та залишила мені десь вдалині щось нестійке і невловиме, де з’являлись та зникали за мить очі дівчини, яку я кохав так світло і радісно...

Нарешті, коли моє серце звикло до болю, я розплющив очі. Біля мене вже нікого не було, здається, я просидів тут дуже довго. Треба було йти, але я збагнув раптом, що мені зараз і йти нікуди. Моє життя розбилось на три послідовних виміри: до Боженки, разом з Боженкою і без Боженки. Повертатись у перший мені вже давно не хотілось, другого вже ніколи не буде, а третій... Який же він спустілий, цей третій вимір! Якоюсь невідомою силою він відокремив мене від усього світу, і хоча той існував десь поруч, він був вже не мій. У мене навіть з’явилось таке відчуття, що я взагалі йому не потрібний, і все моє існування було лише будівництвом власного марновидіння того, що світ створений саме для мого життєвого шляху по ньому, а на ділі я був йому просто байдужим. Бо він жив, вирував зараз, а в мені щось вмерло, відокремило мою душу і залишило йому тільки тіло.

Я йшов Московським шляхом кудись в Київ і згадував кожну мить свого нетривалого щастя. Ці згадки випливали з глибин пам’яті одна за другою, наповнювали серце теплом і в ту же мить зникали, кидаючи в нього холод розуміння, що все це вже так і залишиться лише згадками. Назустріч мені летіли візниці, такі собі маленькі фортеці чужого життя зі своїми щастями та нещастями. Але вони були самі по собі, як і всі ті люди, обличчя яких пропливали повз мене і залишались за спиною. Здавалось, весь Київ, котрий був для мене чимось єдиним, зараз розсипався на дрібненькі і байдужі до мене частинки або просто вилучив мене зі свого життя.

І раптом я зрозумів, що перш за все у загибелі Боженки винний я сам. Це ж я наполягав, щоб вона не їхала потягом, і сам купив їй квитки на саме на цей літак. Хай і було це крушіння* нещасним, безглуздим випадком, та якби моє нетерпіння, якби не це моє жадібне бажання зберегти для себе ще один день з нею, Боженка залишилась би живою і завтра на Львівській брамі кинулась би в мої обійми та подарувала б світові ще одну дивовижну світлу посмішку. Ось так, я виграв один день і програв все життя...
Кого я кохав більше, себе чи Боженку?

Це питання випливло звідкілясь і міцно засіло в моїй свідомості. Це ж саме мені кортіло здобути зайвий день для свого кохання. Бо я мабуть любив більше своє кохання, ніж саму Боженку. Чи знаємось ми у коханні? Що воно значить для кожного з нас? Чи то є найприємніша низка твоїх почуттів, які розмальовують світ веселковими фарбами щастя і які ти просто споживаєш як небесний дар? Чи то є просто наше бажання дарувати себе, весь свій світ коханим і не благати взамін нічого? Хто ми – споживачі кохання чи його творці?
Ось так ми і крокуємо життєвим шляхом. І кожний наш крок залежить від цього розуміння. Це – вибір, наш вибір майбутнього. Чи стане воно краще, якщо ти зробиш краще лише собі?
Чи не загине хтось від твого краще?

Тепер мені залишились тільки спогади. І кожне місце в Києві, де ми були разом з Боженкою, нагадуватиме мені про неї. І на кожному з них мене будуть переслідувати почуття моєї провини, безпорадність і біль. Це дуже боляче, коли падає небо, і ти знаєш, що навіть коли і складеш його з уламків, все одно воно вже не буде таким, як раніше. І ще сильніший той біль, коли ти сам зрушив своє небо.

І в цю мить я раптом збагнув, що думаю тільки про себе, про свій біль, що намагаюсь викликати в собі жаль до себе самого. А якби вона не загинула, а просто пішла від мене назавжди, не сказавши куди і з ким? Що б я відчував тоді? Той же жаль до себе? Такі ж спогади? Чим я тоді відрізняюсь від амстердамської відьми, яка сама втратила своє кохання? Мені здалося, що я привласнив собі кохання Боженки і тепер, коли її не стало, жалкую саме за втратою своєї власності...

Що ж тоді для нас воно – кохання? Наше особисте право на поцілунки, на обійми, на почуття тих, хто віддає нам своє серце? Чи це – те світле і тепле проміння, яке рине з глибин душі найкращім подарунком для того, кого кохаєш? Чи все це перемішано в нашій свідомості і відокремлюється лише тоді, коли кохання проходить випробування на його справжність?

Я повернувся з думок у цей світ і побачив, що стою перед будинком чорної перлини, біля котрого на стіні Акіти червоніло квітами зустрічальне намисто, що кожного дня вивішували тут. І пригадав, як Боженка обережно торкнулась своїми пальчиками червоних пелюсток, а потім посміхнулась мені і сказала, що буде також чекати мене завжди. Тепер ніхто нікого не чекатиме... З цією гіркою думкою я вже збирався продовжити свій шлях, як раптом помітив у своїх руках ту саму в’язку волошок, яку так довго шукав вранці і якою так хотів прикрасити посмішку Боженки. Я обережно поклав квіти під червоним намистом. Тут залишилась частинка душі Боженки, і я відчував це своїм серцем. Її душа тепер житиме у багатьох місцях мого міста, і я буду приходити туди на зустріч з моєю коханою.

Я згадав, як Боженка любила цей світ. Вона раділа кожному його прояву, чи то плескоту дніпровських хвиль, чи то кумедній нюшці* собаки, чи то звичайній хмаринці в небі, яка їй щось нагадувала. Вона раділа моїм словам і ласкам і сам випромінювала тепло своєї душі мені назустріч. Вона не споживала світ, вона просто жила в ньому і насолоджувалась його красою і різноманітністю.

Хіба ж цей світ створений для нас? Ми в ньому гості, але намагаємось почувати себе його господарями. І скільки б природа не доводила людям зворотнє виверженням вулканів та велетенськими хвилями, ми все одно вважаємо, що світ належить нам. І ми робимо з ним все, що нам заманеться. Хіба ж ми любимо його?

Хто вміє любити, той вміє кохати. Ці слова з книги, яка подарувала мені знайомство з Боженкою, раптом випливли з моєї пам’яті, і я дуже здивувався тому збігу, що вже стою на мості через Дніпро майже на тому ж місці, де дивився на хвилі Славути її герой. І ще мене вразило те, що я, як і він, прийшов сюди з почуттям великої втрати. Йому втрата коханої дверми потягу підземки вдарила прямо поперек серця, а для мене впало небо.

І тут я раптом збагнув важливу істину. Кохані приходять в наше життя і йдуть з нього, щоб дати нам спробу змінити себе. А те, як ми при цьому змінюємось, і є тим показником справжності чи сили нашого кохання. Саме воно або його відсутність чи неповноцінність і зумовлюють наші вчинки. Та ми робимо ці кроки на життєвому шляху, не замислюючись про це, ми просто їх робимо. І цим інколи шматуємо своє серце, вбиваємо свою любов, своє кохання, а потім безмірно жалкуємо про свої втрати. А насправді ми втрачаємо самих себе. Та саме з нас і складається життя. Чого ж воно варте, коли ми самі зрушуємо свої небеса? Людям треба вчитись любові, та ніхто, крім них самих, їх цьому не навчить...

Вечоріло. Київ вже почав запалювати ліхтарі на вулицях. На жаль я не встиг показати Боженці з висоти Берковецької вежі, як вечірні вогні розкреслюють спляче місто світляними смугами, деякі з котрих уходять аж за обрій. Я ледь не відчув її присутність, її захоплений і жадібний до краси цього світу погляд, яким вона нагороджувала все навкруги. І в цю мить я зрозумів, що відтепер Боженка завжди буде поруч зі мною, що вона зайняла собою ту порожнечу серця, яку народило зрушене небо, що я тепер бачитиму світ і її очима...

Я подивився на ріг Труханового острова, туди, де стояв мій будинок, і дуже захотів зараз опинитись на своїй веранді, сісти в улюблену фотелю з однією з тих речей, які залишила перед від’їздом у шафі моя кохана, заплющити очі і, вдихаючи такий знайомий і такий потрібний мені запах, мовчки розмовляти з нею про все на світі. А ще і про те, що я збагнув нарешті таємницю кохання.

Мені до цього залишилось зовсім небагато, лише треба було скоріше дістатись додому та ще витримати співчуття Івана та Айї, котрі напевно вже знають про крушіння. Я набрав повні груди повітря, зітхнув глибоко і рушив на нову зустріч з моїм коханням. Я прямував у відблисках світляних очей зустрічних візниць і поруч зі мною крокувала невидима Боженка. Я йшов і серцем відчував, як вона радіє кожному такому відблиску, бо вони віддзеркалювали в моїх очах світло души, сповненої любов’ю.

І тут трапилось те, що я запам’ятав на все життя. Я вже перетинав Чорторий Венеційським містком, коли ледь не зіткнувся з літньою сивоволосою жінкою, яку зігнули до землі нелегкі роки життя. На мить я навіть подумав, що зустрів саму амстердамську відьму, і серце моє захололо від неясного передчуття. Але вона підвела на мене свої очі, а підіймала їх вона цілу вічність, і з них раптом бризнула на мене світла і ласкава посмішка. І щось нове від того несподіваного світла народилось в моїй душі. І двері моєї оселі відкривав вже інший Олесь Савчук, мудріший і чистіший.

І не встиг я зробити перший крок до передпокою, як раптом на мене поринув вітер знайомого запаху, задзвеніли найбажаніші у світі дзвіночки, і в моїх обіймах затріпотіло те, від чого я ледь не втратив розум.

- Олесику, коханий! Ти мій! Мій! Мій! – повертали мне до тями гарячі слова і жадібні ласки Боженки. – Я не можу без тебе. І мені так хотілось назад, сюди, до тебе, що я все зробила за один день і поїхала потягом, щоб скоріше тебе побачити, хай на годину, але все одно раніше...

- Ви розминулись на чверть години, - донеслись до мене через якесь затьмарення слова Айї.

- Твій спільник не відповідав, та ще й ця звістка про крушіння, - приєднався до неї й Іван, але я все ще був за межами розуму, хоча і знаходився у полоні найсолодших у світі губ.

Нарешті я розплющив очі і побачив небо. Всі його уламки вмить злетіли догори і з’єднались в ціле з щасливим дзвенінням. Яким же казковим це небо було в очах Боженки! Це було інше небо, бо крім щастя кохання я бачив у ньому і щастя любові. Я взяв Боженку за руку і повів її повз сяючих посмішками моїх друзів на веранду. І не потрібно було нам зараз жодних слів, бо все, що вирувало в цю мить в наших душах перетікало від одного до другого теплом рук, теплом поглядів, теплом сердець. І всі зорі всесвіту тягнули зараз до нас свої тоненькі сріблясті промінці.

- Бідний мій Олесику, ти мабуть стільки пережив сьогодні... – почала Боженка, але я обережно торкнувся пальцем її губ і не дав продовжити.

- Знаєш, кохана, я сьогодні збагнув дуже важливе для себе, - сказав я, коли дзвіночки її голосу відлетіли далеко до зірок. – В якому вимірі не жили б люди, кожний з них має створити свій власний вимір любові, і тоді його не обійде щастя.

- Але ж кожний розуміє любов по-своєму, - прошепотіла Боженка.

- Звичайно, можна прилаштуватись до любові, але вона, як і життя, одна. Як ти у мене, - і я ніжно пригорнув її до себе. – У кожного з нас є своє небо. І кожний з нас літає так високо, скільки йому дозволяє його власне небо. Та варто зробити лише крок, щоб відчути тепло Любові, щоб злетіти до павутиння зірок і зрозуміти справжнє багатство цього світу, маленькою часткою котрого є і твоя душа.

І начебто згоджуючись з моїми словами, в ту же мить почав свою нічну пісню наш товариш-цвіркун...

***

* Наглядниця – табло

** Видостав – телевізор

* Крушіння – катастрофа

* Нюшка – морда