15. Велика Злука

Гетьман Мазепа вже давно мав намір звести поруч московського царя Петра Романова і шведського короля Карла Дванадцятого. Вони були однолітки і сповна могли, як здавалось гетьману, знайти спільну мову. Обидва були амбіційні, кожному хотілося вийти за межі тих звичаїв і правил, які склались в їх країнах, і при будь-якому іншому розвитку подій неодмінно учинили б війну один з одним. Обидва неабияк серйозно відносились до військової справи і немало сил поклали на зміцнення своїх військ, і лише оборонні союзи з Києвом утримували обох від зазіхань на сусідні землі.

Треба було на якийсь час відірвати їх від свого оточення, дати поспілкуватися наодинці, створити змогу їм подружитися, знайти якусь добру зачіпку для цього, бо Мазепа ясно розумів, що міцні союзи з північними сусідами надають Русі можливість гордо тримати голову перед сусідами південними. А чим більше живе без війни молода держава, яка на чолі з Хмельницьким завоювала собі волю п’ятдесят років тому, тим міцніше й щасливіше вона стає. Тому треба було в першу чергу шукати друзів і уникати ворогів.

А привід для здійснення свого наміру гетьман Мазепа таки знайшов. Влітку 1704 року він запросив до Києва на свята Козацьких розваг всіх керівників держав, із якими Київська Русь мала оборонні договори. Крім ігор і розваг на Козацькому полі всім гостям було запропоновано показати красу і силу своїх військ на великому параді по завершенні змагань, до того ж кожна країна мала представити себе в окремо виділений день.

І це сподобалось майже всім керівникам дружніх держав, лише південні сусіди зробили вигляд, що не почули запрошення так, як треба. Представляти Оттоманську імперію султан наказав київському візиру Ібрагіму-паші, і не стільки представляти, скільки уважно спостерігати за тим, що мало відбутись, щоб потім відправити в Порту докладний звіт. А слухняний Порті кримський хан доручив бути посланником від ханства своєму юному сину Девлет-Гірею, який тоді тільки-но почав своє навчання в київській Османії-Медресе. Молдавському і валаському господарям султан взагалі заборонив з’являтись у Києві. Дізнавшись про це, Мазепа лише посміхнувся в вуса. Гордість султана робила того слабкішим. А це було на користь Русі.

Першим до Києва прибув Петро Романов з великим загоном стрільців та донських козаків. Московський цар вже добре знався на козацьких розвагах, тому ще навесні сам особисто займався підготовкою до них своїх вояків. Веселий, засмаглий від щоденних вправ на свіжому повітрі він їхав верхи попереду свого загону, який зухвало горлав молодецькі московські пісні, і блищав у всі боки славнозвісною своєю широченною посмішкою з-під настовбурчених вус.

В перший же вечір Петро розшукав Пилипа Орлика і потягнув того за собою у Вишгород, де чомусь вирішив зупинитись. І всю ніч старі друзі провели у бесідах та спогадах. Там Пилип і показав царю свої нотатки, котрі зробив під час європейських мандрів. Нотатки ці настільки привели Петра в захоплення, що наступного ранку він як вітер увірвався в лаврську друкарню, переполошивши всю монастирську верхівку. Він поклав у лаврську калитку стільки червонців, що вистачило б на десяток книг, тому “Порядки держав європейських” Пилипа Орлика почали набирати прямо на очах автора, який очманів від такої швидкості розвитку подій Після цього вкрай задоволений Петро запропонував Пилипу покататися на човнах у дніпровських протоках з ночівлею на одному з островів, і друзі не гаючи часу відправились у цю мандрівку.

Наступного дня до Києва прибули польський король Август і литовський князь Радзівіл. На відміну від московітів, які і не мали наміру хизуватися зовнішнім блиском свого посольства, поляки влаштували свій в’їзд до міста майже з римською величністю. Відбірні загони піших та кінних вояків, які аж блищали у сонячному промінні, прямували поперед позолоченої королівської карети, котру оточували ясновельможні шляхтичі на відмінних скакунах. І вже слідом рухався чисельний королівський почіт, вражаючи незвичним для киян одягом жінок і різнокольоровими жупанами чоловіків. Як і московіти, поляки прослідували Хрещатиком до Кловського майдану і після урочистої зустрічі короля з гетьманом, повернули на Ляське подвір’я, де у старому замку вирішив зупинитись Август.

Посольство Радзівіла було значно скромнішим. Литвини приїхали вже під вечір, всі вони були дуже втомлені від переїзду і без зайвих урочистостей прослідували на Гетьманську гору, в невеличкий палац для гостей, зведений ще за часів Дорошенка.

Днем пізніше приїхав у супроводі довговусих галицьких козаків і гетьман Карпатської Русі Ладіслав Домбровський. Карпатське посольство було найменшим з усіх, але саме йому дісталось найбільше тепла у вітаннях киян, які покинувши всі свої справи вийшли на київські вулиці, щоб подивитись на представників маленької, але гордої братньої держави.
Останнім до Києва прибув той, на кого кияни чекали з особливими зацікавленістю та нетерпінням. Шведський король Карл Дванадцятий ще ніколи не ступав на київську землю. Мабуть це йому хотілося зробити давно, бо його входження в столицю Русі перетворилось у справжню виставу, про яку ще довго розповідали дітям та внукам мешканці міста, які бачили це на свої очі.

Зупинившись у Вишгороді, шведи цілий день довго і серйозно готувались, а наступного ранку їх сурми і барабани підняли на ноги ледь не половину мешканців Києва. З Литванії, Куренівки та Подола полетіли швидше за птахів чутки про дивну ходу північних гостей, і у Хрещатий яр побігли зіваки аж з Турецької гори і Молдаванки.

Першими з Подолу на Хрещатик піднялись шведські вояки, переодягнені у давніх вікінгів, слідом за ними прямували варяги часів Володимира і Ярослава Мудрого, далі йшли свинею лицарі у важких латах і схожих на відра шоломах, закриваючи собою загін лучників, які пускали в небо стріли з кольоровими стрічками, їх змінили сучасні стрільці з довгими рушницями і начищеними до блиску багнетами, котрі показували киянам дивовижні вправи зі зброєю, і нарешті на чолі загону важкої кінноти їхав на сірому в яблуках коні Карл Дванадцятий. Між всіма цими загонами важно крокували прапороносці, а головний прапор тримав у руці сам король. На його обличчі грала посмішка, Карл був задоволений враженням, яке так і світилось в очах киян, які оточили ходу шведів з обох боків на всьому шляху по київським вулицям.

Всіх своїх гостей гетьман Київської Русі зустрічав на Кловському майдані, де для цього київські та карпатські майстри збудували великий дерев’яний поміст з колонами та різьбленою аркою нагорі. На поміст вели широкі сходи з візерунчастими вазами обабіч, в яких буйними заморськими кольорами дивували око заморські квіти. На помості карпатські різьбярі поставили дивні лави із гнутими спинками і поруч з ними кілька постатей давньогрецьких богів. Саме туди кожного раз піднімався з вельможними гостями гетьман, щоб звідти привітати всіх, хто зібрався на майдані. І вже після обміну дарами Мазепа запрошував гостей до себе на трапезу, після чого обидва керманича від’їжджали на гетьманській кареті до палацу на горі. А тих, хто залишився, розважали на майдані до самого вечора музики та танцюристи з різних кінців Київської Русі.

Всі ці дні, поки гості з’їжджалися, ті, хто прибув, проводили у переговорах з гетьманом та між собою. Хитрий Мазепа заздалегідь подбав, щоб у всіх гостьових домівках були потрібні люди, тому йому було відомо все, про що домовляються його гості. А те, що йому доповідали, гетьмана влаштовувало, тому він навіть і не приховував від будь-кого своєї задоволеної посмішки. До того ж питання зведення московського царя зі шведським королем вирішилось саме собою.

Петро і Карл на диво дуже швидко знайшли спільну мову. Спочатку вони спостерігали за змаганнями своїх вояків, а потім й самі почали змагатись у військових справах. Нарешті вони зійшлись сам на сам в боротьбі, де довгенько вовтузили один одного. Карл був моторніший за високого Петра, але в того сили було більше. Цар весь час намагався ухопити короля і уложити на землю, але Карл постійно вислизав з його обіймів і чіплявся за ноги суперника, щоб, у свою чергу, повалити того долу. Так і не виявивши переможця, обидва раптом впали на траву і почали сміятися так заразливо, що скоро і всі їх вболівальники ледь не вмирали від сміху. Нарешті монархи підвелись, струсили з себе налиплу траву та землю і пішли обійнявшись до палацу Мазепи обідати.

З цієї миті весь свій час вони проводили разом. То Петро тягнув свого нового друга на прогулянки удвох київськими вуличками, то Карл запрошував його на охоту в задеснянські ліси. Багато часу вони проводили в бесідах про правління державами, державний устрій, про будівництво та військові справи, порівнюючи свої порядки та розпитуючи один одного про ті печі, які визивали явну зацікавленість. Так було і третього вечора їх дружби, коли в одному з вишгородських будиночків вони продовжили свій обмін думками в присутності Пилипа Орлика, якого Петро захотів познайомити з Карлом, представивши друга як найсвітлішу голову в Київській Русі. Орлик трохи ніяковів спочатку і тому довгий час мовчки уважно слухав монархів, а потім у самому розпалі бесіди витягнув з кишені кілька зігнутих навпіл папірців.

- Що це в тебе, Пилипе? – миттєво зацікавився Петро.

- Устав Великої Злуки Великих Держав, - прочитав надпис на першому папірці Орлик.

- І що ж це за дивина така? – не вгамовувався московський цар.

- Я ж у мандрівках своїх по Європі вивчав устрій багатьох країн, - тихо сказав Пилип. – Після Голландії та Англії, де з тобою був, навідався у Францію, Іспанію, в італійських краях побував, навіть живого Папу бачив, а далі у балканських потуречених краях добре помандрував, потім до Стамбулу подався, а звідтіля через Крим – додому... Те, що занотував, ти Петре вже бачив. Але потім я сів якось, повирізав з папірців, де про владу, де про закони, де про військо, та й почав зрівнювати... Як ви зараз удвох. А потім раптом зрозумів, як треба жити і що робити, щоб нас усіх поодинці ніхто здолати не зміг... І, здається, знайшов розумне рішення...

- Хіба ж його знайдеш, це рішення? – засміявся Петро. – Ось я, наприклад, хочу до Балтійського моря дістатися, та хіба ж це Карлу сподобається...

- Стривай, Петре, - зупинив його Карл, якому до вподоби прийшовся приклад з розрізанням папірців. – Хай розкаже...

- Це має бути єдиний союз держав, - обережно почав Пилип, дивлячись то в папірець перед собою, то в на уважні обличчя монархів. – Сам устрій кожної держави не порушується, це її власна справа. Але має бути у цієї злуки один гетьман, який обирається представниками країн, а можна і взагалі – по черзі. Скажімо, сьогодні головує Карл, а через п’ять років його змінюєш ти, Петро...

- А хто ж тоді керуватиме Швецією? – поцікавився Карл, дивлячись прямо в очі Пилипу.

- Я ж казав, це справа самої країни, - витримав його погляд Орлик. – Чи залишай регента замість себе, чи представника свого надсилай. Тут ніхто інший тобі не радитиме. А ще у країнах злуки мають бути якщо не одні закони, то вирівняні з сусідніми чи прилаштованими до них, і всі повинні відповідати головному Уставу. Ще мають бути єдині податки та спільні торгові шляхи. Навіщо, наприклад, китайський шовк у Стокгольм через Персію та Туреччину везти, коли через Москву і швидше і дешевше...

- Це цікаво... – замислився Карл. – А дійсно, чому б і ні?

- І мені подобається, - підхопив Петро. – А що далі?

- Краще за все було б мати єдину грошову одиницю. Та особливу увагу звернути на розвиток лихварень, щоб золото з усього світу потихеньку в таку злуку тягнути. І впорядкувати освіту, університети відкрити у всіх країнах, і щоб вони не тільки філософів вчили, а й технарів якомога більше.

- А я вже намітив в Москві університет відкрити, - похвалився Петро, переможно дивлячись на Карла, але той не звернув уваги на царя.

- А що тут найважче? – запитав король, все так же не відводячи погляду від Пилипових очей.

- Є і найважче... У нас в Русі і в Карпатії це вже є. Але як запровадити в інших країнах, я не знаю... Це свобода людини будь-якого стану...

- Еге ж... – піднявся зі стільця король і потягнувся. – Мене мої барони водночас живцем з’їдять...

- Мене вже скільки років хочуть з’їсти, але все ніяк не можуть... – усміхнувся Петро. – Просто поміркував і зрозумів, як боярський опір подолати. Хоча легше на тебе війною піти, ніж бояр воювати... А, з другого боку, скажи мені, Карле, твої простолюдини на Русь тікають?

- Ще як... – зітхнув король.

- Мої – теж... Ще років тридцять, і у моїх бояр зовсім кріпаків не залишиться. А Русь, до речі, людьми нашими з року в рік приростає. І віддані вони Русі куди більше, ніж нам. Сам подивись, як у Карпатії ті вільні з австріяками весь час за свою свободу б’ються... І непереможні, тому що вільні.

- Та я це розумію, - відповів Карл, ходячи по кімнаті. – Можна об’єднати країни, можна дати свободу всім станам, і це запорука незборимості. Тоді ані Англія до нас не сунеться, ані Туреччина. Але як здолати опір знаті і церкви?

- Це вірно, - замислився Петро. – Питання віри і у нас дуже складне...

- А якщо ми зробимо єдине військо? – раптом пожвавішав Карл і підбіг до столу. – Щоб забезпечувало виконання головних законів такої злуки...

- Так! – тепер підхопився зі свого місця і Петро, освітивши палаючим поглядом кімнату. – Дійсно! Та це ж багато що вирішує... Тоді та знать, котра пішла проти монарха чи гетьмана, порушує загальні закони і тому має бути покарана... Ти записуй, Пилипе, записуй...

- Та є в мене і це, - скромно промовив Орлик. – Тільки я вважав за доречне, щоб війська свої у країн-учасниць залишались, але ж об’єднувались у разі загрози злуці зовні. А ось для внутрішніх питань має бути єдина варта.

- От чорт, - розсміявся Карл. – А я гадав, що це тільки я один такий розумний... Що там у тебе є ще, в цих папірцях?

- Ще? Свобода віри для всіх країн...

- От бісів син! – зареготав у свою чергу Петро. – Все передбачив...

- Не знаю, чи все, але треба ще не один раз добре все перевірити, - відгукнувся Пилип, ледве стримуючи посмішку.

- А гетьман з цим згодиться? – замислився шведський король.

- А це вже від нас залежить, - Петро сів за стіл і почав набивати тютюном свою люльку. –
Отже, сідаймо, панове, зараз мусимо все це уважно прочитати, перевірити, додати щось, якщо потреба у цьому є... Все має бути так, щоб ані єдиного слова проти не було і щоб користь для всіх була прозоро очевидна. Бо у нас ще Август з Радзівілом є...

Вони просиділи над паперами всю ніч, а вранці заспані, але безмірно щасливі завітали до Мазепи. Орлик, хвилюючись до глибин душі, прочитав все, що вони наміркували вночі, і вся трійця підвела запитливі очі на гетьмана. Мазепа дивився на Петра і Карла, які забули у захваті про свій монарший стан і стали схожі на звичайних хлопчаків, на Пилипа Орлика, котрий мислив не гірше за керівника держави, і задоволено посміхався. Вони дійсно принесли до нього сміливий, великий план, який міг серйозно змінити стан і взаємовідносини багатьох держав у всій Європі. Він бачив у ньому підтвердження і деяких своїх думок, які не один раз виникали в його свідомості за всі роки гетьманства. Майбутня злука держав трошки лякала і в той же час дуже притягувала до себе. Скоріше за все, Август і Радзівіл також будуть шукати в цьому плані недоречності і, як він сам, не знаходити важливих заперечень. А ще він побачив рішучість і глибоку віру в очах цих трьох молодих і амбітних людей. А це означало, що вони свого доб’ються.

- Мабуть, прийшов вже час поступатися шляхом молодим, - посміхнувся Мазепа, і очі навпроти нього просяяли. – Як вважаєте, любі мої, сім років на підготовку до злуки вистачить? Але нам ще треба посполитих умовити...

- Умовимо, батьку, - пообіцяв Петро, пригладжуючи рукою непокірні вуса.

- А я хочу подякувати Вам, гетьмане, - сказав серйозно Карл, дивлячись прямо в очі Мазепі. – Скажу чесно, я сюди їхав хизуватися, а знайшов справжніх друзів. Дивна річ, але я раніше в Петрі бачив ворога. Це, мабуть через кордони. Ми їх будуємо не тільки на землі, а і в душах... А це найстрашніше, бо так ми губимо дружбу, яка не народилась...

- Може, вже й пошлемо по посполитих? – не терпілося вже Петру.

- Зачекай, синку, - м’яко заспокоїв його гетьман. - Велике дерево поволі росте. Погано ти їх знаєш... Радзівіл, мабуть, і промовчить, та Август... Той одразу ж почне: “Щоб бидло зі шляхтою рівняти...” І тоді йому вже нічого не доведеш. Коли у поляка кров закипіла, тут чи в бій на смерть, чи перечекати краще...

- А що ж тоді робити? – полум’я в очах московського царя тривожно колихнулося.

- Пилипе, синку, - повернувся до Орлика Мазепа. – Чи можна за два дні підготувати звіт про подушний податок за останні роки?

- Спробую, батьку, - посміхнувся Пилип, вмить зрозумівши, куди клонить гетьман. – У нас ще знайдуться і реєстри прибулих з відомостями, звідки хто на Русь прийшов.

- Добре! Це теж треба якось узагальнити. А ще збігай вниз, там біля магістрату лихварня стоїть. Її власник колись у Виговського за радника був. А зараз там два його внуки справи ведуть. Тягни хоча б одного сюди, хай підрахують та порівняють можливості росту державних доходів в окремих країнах і такий злуці, як наша...

- А хитрий же Ви, гетьмане, - задоволено посміхнувся Карл. – У Вас для кожного своя наживка...

- А як же, хіба ж сома на хробака витягнеш? – підморгнув йому Мазепа. – Коли Август побачить, що від бидла вдвічі більше матиме, ніж від шляхти, сам першим свій підпис під злукою поставить...

Гетьман як у воду дивився. Коли 21 червня 1704 року в його палаці зібрались керівники союзних держав, після чотиригодинної бесіди саме польський король Август першим підписав історичну угоду про створення Великої Злуки. Радзівіл литовський тільки того і чекав, а Ладіслав Домбровський ще з самого початку перемовин вже був згодний на таку міждержавну спільноту. Отже, через сім років Польща, Швеція, Росія, Карпатія, Литва та Київська Русь мали злитися в небачене досі об’єднання держав. Карл Дванадцятий навіть пообіцяв залучити найближчим часом до Злуки і Прусію. А об’єднане військо можна було починати створювати хоч завтра. Головним його командуючим присутні обрали шведського короля, а почати створення злуцької канцелярії доручили Пилипу Орлику. Останнім цю угоду скріпив своїм підписом гетьман Мазепа.

Єдиним, що залишилось невирішеним на цій нараді, було питання про те, чия мова стане основною мовою об’єднаного війська. Але тут мудрість проявив сам головнокомандуючий.

- Не будемо довго сперечатися, панове, - твердо сказав Карл. – Зробимо таким чином: хто виграє завтра перегони серед кінних загонів, ту мову і візьмемо за основу.

Пропозиція шведського короля сподобалась всім, і учасники наради поспішили до своїх вояків з наказами за будь-яку ціну виграти завтрашні перегони.

Наступного ранку велика юрма вояків з конями скупчилась у того місця, де Либідь упадає в Дніпро. Звідси і до Подолу мали пронестись різнокольорові загони кіннотників. За правилами цих перегонів, їх починали загони чисельністю в десять вершників. Їм дозволялось штовхатись, боротись на ходу, скидати суперників з коней, але кінцеву рису* у будь-якому разі мали перетнути щонайменше три вершники одного загону. Поки йшли останні приготування, поки отамани загонів обирали кольори для своїх вершників, чисельні глядачі та вболівальники заполонили дніпровські кручі вздовж усього шляху перегонів. Самі ж керівники держав зайняли свої місця на помості, який був поставлений біля початку узвозу на Хрещатик, де і пролягала кінцева риса перегонів. Тут же зібралась і вся знать, як місцева, так і ті, що прибули з іноземними посольствами. Різнокольорова юрба гомоніла, очікуючи видовища. Дехто в ній бився о заклад на перемогу тих чи інших вершників. Поосторонь грали музики з різних країн, змінюючи один одного. А на помості весело перемовлялись між собою творці Великої Злуки, жартуючи над візиром Ібрагімом-пашею, який впевняв, що нема у світі нікого спритнішого за його яничар. Навпроти помосту на дніпровських хвилях гойдалась козацька чайка з гарматою, яка своїм пострілом мала дати знак починати перегони. Служки вже натягнули над кінцевою рисою широку золоту стрічку.

Нарешті сюди дістався гонець зі списком кольорів, які випали загонам, і оповісник гучно об’явив усім підсумки жеребкування. Можна було вже й починати. Гомін навкруги помосту поступово стих, і натовп утупився тисячами поглядів у руського гетьмана.

Мазепа дивився на збуджені обличчя тих, хто вчора підписав угоду про Велику Злуку і посміхався про себе. Якщо у Злуці і завжди відтепер царюватиме такий дух змагання, ціни не буде такій державі. Щось змінилось у загальному настрої керівників союзних держав, вони начебто стали ближчі один до одного, начебто поріднились, і ці зміни дуже подобались гетьману. Так, у цих своїх роздумах він витримав ще кілька хвилин, а потім махнув нарешті хустинкою керманичу чайки.

Пролунав постріл гармати, і юрбою біля помосту запанувала тиша. Очі всіх уперлись в даль придніпровського шляху, звідкіля мали полетіти до кінцевої риси вершники. Та тиша ця тривала недовго, бо за дві-три хвилини з півдня почувся спочатку якийсь неясний звук, який почав доволі швидко наростати та приближуватись. Нарешті він перетворився на рев вболівальників на кручах вздовж шляху, і рев цей швидкою хвилею котився до кінцевої риси. Це означало, що вершники вже десь поблизу, і юрба біля помосту нетерпляче загомоніла.

І ось, разом із ревом, який прилетів вже й сюди, з’явився перший вершник. Він був у білому, а цей колір дістався за жеребом полякам. Король Август аж підскочив зі своєї лави і вже готовий був святкувати перемогу, але за правилами цей вершник мав зачекати біля кінцевої риси ще двох своїх товаришів, тому він і залишився там, нетерпляче озираючись назад. Але наступними з’явились дві трійці у червоному та синьому. Настала черга підхопитись Петру Романову та шведському королю. Кожний з них вже відчував смак перемоги, та вершники обох загонів раптом зіштовхнулись, і на землю впали по одному з кожного боку. Їх товариші кинулись ловити втікши коней і допомагати піднятися тім, хто впав. І саме тут повз них, повз одинокого польського вершника пролетіли вітром чотири вусатих постаті у зеленому і зірвали золоту стрічку на кінцевій рисі.

Від цієї несподіванки всі навіть і забули, кому дістався зелений колір. Люди в юрбі загомоніли та почали з цим питанням в очах переглядатися. Але добре пам’ятав це Ладіслав Домбровський, який хутко підхопився і радісно побіг з помосту до своїх галицьких козаків, щоб розцілувати їх за таку важливу перемогу.

- Отже, карпатці, - повернувся засмучений Петро до не менш засмученого Карла.

- А що тут зробиш... – розвів руками той. – Все чесно. Отже, хай мої барони руську мову вивчають... Та і мені б не завадило краще навчитися...

- Подякуй краще яничарам, що не виграли, - посміхнувся Петро.

- Чому? – не второпав жарту король.

- А тому що прийшлося б тобі турецьку мову вчити... – розреготався цар. – Та й всьому війську...

- Та годі вже по це, - посміхнувся і Карл. – Гайда всім подякуємо, все ж таки добре видовище було...

Молоді монархи вдарили по руках і пішли втішати нещасного Августа, засмученість якого прямо таки кидалась в очі.

Коли юрба розійшлась та роз’їхались вельможні гості, гетьман Мазепа забажав залишитись наодинці з собою. Він дружньо помахав рукою керманичу чайки з гарматою, кинув кілька монет галасливим циганчатам та рушив на коні вздовж Дніпра під кручами. Тут була тільки йому відома стежка до Аскольдової могили, де були поховані перші гетьмани Київської Русі. Тут він спішився, підійшов до великого оббитого золотом хреста на могилі Хмельницького, запалив свічу і опустився на коліна перед прахом Богдана. Він не казав нічого, тільки думав про те, що тепер у першого гетьмана Русі стало значно більше дітей, дітей розумних, з вогнем у очах і великим майбутнім. Потім таким же чином Мазепа віддав шану Виговському і Дорошенку, котрі лежали поруч, і в думках подякував їм за те, що не схибили, що обрали саме той вірний шлях, завдяки якому в душі його жило зараз велике щастя.

Мазепа підняв очі до неба, і з них викотились маленькі сльозинки, котрі застрягли у зморшках, які створила на його щоках тепла і радісна посмішка.

***

* Кінцева риса - фініш