10. Наслiдки Вiдня

Улітку 1683 року понад двохсоттисячне військо великого турецького візира Кари-Мустафи за наказом турецького султана Мехмеда IV взяло в облогу столицю Цесарії Відень. Сам цесар Леопольд вчасно встиг утекти з міста, залишивши обороняти його свого воєводу графа Штаремберга. У Відні залишилось шість тисяч місцевих жителів та шістнадцять тисяч цесарських вояків. Облога ця стала дуже важким випробуванням для Відня та його мешканців. Турецькі гармати постійно обстрілювало місто, і це не тільки руйнувало будівлі, а й спричиняло чисельні пожежі. До того ж віденці потерпали від голоду та різноманітних зараз, від чого на них з кожним новим днем облоги наповзав великий розпач.

Тому граф Штаремберг вирішив послати по допомогу до імператора Леопольда та його союзника герцога Карла Лотаринзького когось з місцевих жителів, який знав би турецьку мову та турецькі звичаї й зумів би пробратися через ворожі кордони. З великими труднощами гонець цей дістався таки до цесаря, і союзники не гаючи часу почали готувати план з допомоги захисникам Відня. Герцог Лотаринзький з метою зібрати якомога більше військової моці навіть надіслав гінця до польського короля Яна Собєського, щоб заручитися ще й підтримкою Речі Посполитої. Саме цього гінця перехопив в Оломоуці передовий загін сорокатисячного козацького війська на чолі з гетьманом Дорошенком, яке за угодою з турками мало перекрити підходи до цесарської столиці з півночі.

Гінця, що відмовлявся навіть вимовити хоча б слово, розговорив генеральний осавул Іван Мазепа, який здатний був розговорити й каміння. І дізнавшись про наміри цесарців, Мазепа одразу ж поспішив до гетьмана Дорошенка з пропозицією, яка змусила того замислитись глибоко й надовго. План у Мазепи був простий: перехопити поляків десь у Моравії, напасти зненацька та розбити їх, а потім, переодягнувши козаків у польську одіж, увійти у Відень хоча б на день раніше зустрічі з військом герцога, після чого заманити його в місто й обеззброїти. Та все одно це означало завоювати Цесарію для Порти, будь-яке посилення котрої в цих місцях означало послаблення Русі, яку так важко було розбудовувати в оточенні ворожих держав.

- Батьку, тут вагатися – самого себе вбивати, - наполягав Мазепа, прямо дивлячись в очі гетьману. – Що ми мали десять років тому, коли зупинили Собєського біля Хотину? Тільки й те, що зберегли ту фортецю для турків, а вони навіть Кам’янець нам понюхати не дали. І турки ситі, і ляхи цілі... А ми козацькою кров’ю всі лани там добряче залили... І все це заради десяти років спокою, не більше. Коли туркам треба, б’ємо поляків, цесарців чи москалів. Але потрошку, щоб на потім ще залишилося. І це султана влаштовує. Він сам про це Юрію Хмельниченку знущаючись прямо в обличчя говорить. А чи не годі під турками так сидіти? Може, прийшов той самий час, коли і Русі треба з колін піднятись?

- І хто ж тебе так підбурює? – втомлено посміхнувся гетьман. – Звичайно, приємно помріяти інколи, Іване... Сам інколи цим хворію... Але коли ми з тобою Відень для турків візьмемо, вони швиденько нас з’їдять. Кара-Мустафа одразу ж яничарські залоги у наших містах підсилить. А сам нас Московію, скажімо, воювати відправить, щоб більше козаків у землю пішло, а коли це станеться, з залог цих по Русі і вдарити може. І нічого Хмельниченко у Стамбулі не зробить, бо султан хоч його і слухає, але візиру Кепрюлю все-ж таки більше віри має. І вся наша вольниця в ту ж саму Сербію й перетвориться...

- Це якщо ми завжди самі будемо. А треба з поляків і московітів своїх друзів робити. Хай і потерпали від них раніше. Але нам і про завтра дбати треба...

- Хіба ж це можливо, з ляхами та москалями дружбу знати?

- А чому б і ні? – не вгамовувався Мазепа. – Дивись, батьку, припустимо, здолаємо ми зараз Собєського, візьмемо для турків Відень. Хай так буде. Але поки турки за цесарем ганятимуться, ми запасні полки з Андрієм Могилою рушимо на Краків і на Варшаву. А там, серед ляхів, вже є мої люди, які зроблять все, що треба. До того ж і шведи готові в будь-яку мить на Посполиту натиснути. Та й у Литві все до злуки з нами підготовлено. Куди ж Собєський тоді дінеться? Якщо в голові клепки є, згоду на дружню злуку неодмінно дасть...

- Та його ж своя шляхта пошматує...

- Хай спробує, коли під Вавелем* сто тисяч козаків стоять...

- А Московія?

- А що Московія? Вважаєш, якщо там Софія** владу взяла, там все гаразд стало?

- Так там твоїх Наришкіних з Матвєєвим разом в капусту порубали... – заперечив гетьман.

- Але ж Петро залишився! Це наш головний козир, - не здавався Мазепа.

- Слабкий твій Петро, Іване, - зітхнув Дорошенко. – Хлопцю лише одинадцять років...

- Султану Мехмеду теж не більше було, коли Богдан з ним перемовини вів, - гаряче заговорив генеральний осавул. – І теж, до речі, не дуже сильним був... Уся справа в оточенні, а оточення – наше. А ще ти тільки скажи братам Разіним знов вольницю підняти, то Софія в боротьбі з нею на роки погрузне, бо сили в неї зараз набагато менше, ніж в померлого царя. Дай тільки наказ, і Петро завтра царем стане...

- Бачу, полюбляєш ти казочки, - знов посміхнувся Дорошенко.

- Казочки – це те, що було чи не було, - поглядом серйозних чорних очей стрільнув у гетьмана Мазепа. – А що може бути – майбутнє. І ти маєш зробити крок до нього. Праворуч чи ліворуч...

- Я, Іване, ступаю туди, де земля тверда...

- Так і тут тверда, твердіше не буває, бо сам її у твань роками сипав стільки, що як каміння та твань стала, - гордо вкинув чуба Мазепа.

- А знаєш що, осавуле? – раптом посміхнувся гетьман. – Є в твоїх словах рація. Тільки дивитись треба значно ширше, всю Європу в думках маючи... Гайда, переодягай гінців. Одного до короля, другого до герцога... А зробимо так...

І Дорошенко, котрий в душі завжди віддавав перевагу козацькій вольниці перед нудним сидінням у гетьманській канцелярії, почав викладати Мазепі свій далекоглядний задум, що склався в його голові під впливом думок генерального осавула...

Наприкінці серпня 1683 року польське військо, яке поспішало на допомогу оточеним віденцям, несподівано для себе зіткнулось з козаками Дорошенка на великому полі біля містечка Славкова, що у Моравії. Напад козаків майже з усіх боків був настільки раптовим, що більшість польських вояків навіть не встигла витягти зброю. Але, на диво, козаки не влаштували криваву сечу, а лише обеззброїли полонених та чомусь відняли у них ледь не весь одяг. Королю Собєському вдалось втекти разом з почетом, але за денний перехід від Славкова польські вершники потрапили у засідку Андрія Могили. Тут також обійшлося без великої крові, при чому Могила подбав про те, щоб очі короля побачили козацьке військо за чисельністю не менше, ніж те, що було під моравським містечком, після чого полонених було відправлено у ставку Дорошенка в Брні.

Тим часом оточені віденці спостерігали, як з боку Цистердорфського шляху, де тримали облогу козацькі загони, почулась якась незрозуміла стрілянина. А трохи пізніше побачили вони, як до них летять на змилених конях два вершники. За ними, стріляючи, неслись козаки і, мабуть, одного таки вони поцілили, бо вершник упав на гриву свого коня, і той, відчувши свободу, повернув чомусь назустріч пострілам. Але іншому вершнику пощастило дістатися оточених віденців, бо на відстані пострілу козаки завернули назад. Спітнілого і брудного гінця образу ж провели до графа Штаремберга, де той, навіть не побажавши окропити запеклі губи вологою, хрипко доповів комендантові, що за день-два до Відня буде прориватися тридцятитисячне військо польського короля, і лише після цього припав жадібно устами до бажаного келиху з водою. Ця приємна новина швидко облетіла все місто, і Відень почав готуватися до зустрічі зі спасителями.

Радість настільки засліпила віденцям очі, що вони і не помітили, як під вечір наступного дня козацькі загони занадто легко і швидко поступились польському війську, яке без будь-яких труднощів прорвало облогу і ввійшло в місто. Навіть не здивувало оборонців, що і турецькі гармати, які до цього ні на мить не припиняли обстріл міста, ще з обіду того дня чомусь мовчали. Розуміння того, що насправді трапилось, прийшло вже після того, як їх всіх роззброїли без єдиного пострілу. Хоча єдиний постріл таки трапився, коли граф Штаремберг встиг витягти свого пістоля і влучити пострілом прямісінько у серце гетьмана Дорошенка. Розлючені козаки тут же порубали графа, але це була ледь не єдина смерть у полоненому і втомленому від облоги місті. Козацькі загони швиденько зайняли всі оборонні укріплення Відню, а переможених захисників подбали сховати якомога надійніше, щоб не зіпсувати зустріч з герцогом Карлом Лотаринзьким, котрий теж поспішав на допомогу віденцям.

Військо герцога ввійшло в місто наступного дня, та йому не надали можливості відсвяткувати перемогу. За кілька коротких хвилин воно було оточено козаками, які змусили і їх скласти зброю, а самого герцога взяв під свою особисту опіку Іван Мазепа. А ще через добу у Відень на білому аргамаку попереду турецького війська пихато в’їхав великий візир Кара-Мустафа Кепрюлю, якого навіть не стривожило та обставина, що Карлу Лотаринзькому вдалося вночі якимось дивним чином втекти. Якби він знав, куди у цей час летів у супроводі наданого Мазепою козацького загону переможений герцог, це визвало б у візира справжній приступ оскаженіння. Але зараз, коли генеральний осавул козацького війська урочисто передав йому ключ від міста, хвалькуватий Кара-Мустафа почував себе майже не Мехмедом Завойовником, бо, хоч і не своїми руками, але здобув одну з найвеличніших і найбажаніших перемог в історії Оттоманської імперії. Сяючи від задоволення, він навіть пообіцяв надати Русі особливі повноваження в управлінні Чехією, Моравією та Карпатією і надіслати у Київ найближчим часом відповідний султанський фірман*.

В цю ж ніч козацьке військо на чолі з Мазепою вирушило у Моравію, де чекали на переможців полки Андрія Могили. Там, у Брні у похмурому замку Шпільберк на горі серед міста, чекав на свою долю і полонений польський король Ян Собєський. Разом з Мазепою їхав з Відня і Юрій Хмельницький, якого ця перемога визволила нарешті з постійного сидіння біля султана в Стамбулі. Він щиро радів майбутньої зустрічі з батьківщиною, і під вусами його блукала щаслива посмішка. Хмельниченку весь час хотілося поділитися своїми почуттями з генеральним осавулом, але той був мовчазним і заглибленим у свої думки.

- Отже пішов від нас і Дорошенко... – повернув на нього великі сумні очі Мазепа. – Все менше і менше залишається нас з тих, хто Богданові часи пам’ятає...

- Та я тоді ще малюком був, - відкликнувся Юрій, який зрадів навіть і сумним словам співрозмовника. – Та і що мені пам’ятати, коли я тоді весь час у Бахчисараї при хані просидів, а потім мене “підвисили” та й до султана відправили... Баклави*, мабуть, на три життя наперед наївся... Певно, доля в мене така, додому на тиждень раз у п’ять років приїжджати... Ще не встиг насолодитись рідним повітрям, як вже повертатися в бусурманію мусиш... Навіть у лелеки волі більше.

- Тепер вже, Юрію, додому ти приїхав назавжди. Ще й гетьманом побудеш...

- Який з мене гетьман? Хіба ж я полки у битву водив, хіба ж я міста зводив? – гірко відповів Богданів син. – Ні, Іване. Не хочу. А якщо запропонують – відмовлюсь. Не гоже в гетьмани йти лише тому, що батько їм був. Краще за тебе слово віддам. А сам робитиму те, що найкраще вмію. Буду з турками розмови вести. Все ж таки султан у чомусь до мене прислуховувався. Деякі добрі наслідки і від мене для Русі дістались. Ось віддали нам турки гори карпатські, то, мабуть, їх і берегтиму, якщо козацтво дозволить. І не тому що султанський берат** на це маю, просто знаю, що це мені під силу. Отже сяду у Львові, а бунчук гетьманський і булаву тобі краще в руки брати.

- Ну, це ми подивимось... – зітхнув, замислившись, Мазепа. – Нам ще треба завтрашній день пережити...

Наступного дня у Брні Іван Мазепа мав довгу і непросту розмову з Яном Собєським. Ці кілька днів польський король провів у своїх сумних роздумах і бесідах з Андрієм Могилою та спішно прибулим у Брно шведським посланником графом Стернбергом. Ще раніше, коли полонений король зупинився на ніч у Славкові, побачив він зі свого куреню ввечері море вогнів, які заполонили величезне славківське поле, а вранці подивився ще і на нові прибуваючі козацькі полки. Він розумів, що чекає на Річ Посполиту, якщо в натхненні від віденського успіху козацьке військо рушить на береги Вісли. Його душа боліла від безпорадності і відчаю, але те, що почув він з вуст Мазепи, зовсім інакше накреслило майбутнє польської держави. Мазепа, незважаючи на дозвіл султана на пограбування польських земель, давав йому змогу зберегти королівство і відвести маєтки польської шляхти від повного розграбування лише за однієї умови. Він вимагав раз і назавжди признати Русь як рівну Речі Посполитій державу. У короля була можливість все зважити, і він більше не вагався...

Наступного ранку на славківському полі козацька рада обрала гетьманом Київської Русі Івана Мазепу. І того ж дня польський король Ян Собєський уклав з ним історичну угоду, що стала найважливішою за всі роки у відносинах Русі і Польщі.

- Що згода з козаками не сталася дотепер, то таки в тім не їх провина, а наша, бо ми не визнавали в них людей, - роз’яснював пізніше цю угоду польській верхівці король на сеймі у Вавельському замку, що у Кракові. – І ми мусили впасти, бо вони боролися за свободу, а ми за безмежне панування... Справді, треба їх признати за народ, а не за якесь бидласте нешляхетство, бо вони заслуговують на те, щоб бути народом. Нехай буде у нас з ними така ж унія, як литовська, нехай жодний народ не має ніяких окремих прав, бо тільки через законно злагоджені відносини держаться держави, а через вивищення одного народу над іншим приходить розладдя...

А турки, які взяли Відень і ледве не знищили Цесарію, так і не второпали, що втратили цим придбанням значно більше. Розуміння цього прийшло до них лише два роки по тому, коли Польща, Литва, Швеція і Русь разом з донськими козаками водночас повели свої війська на Московію на допомогу Петру Романову, де царівна Софія присвоїла собі владу у царстві та хотіла позбутись свого молодшого брата. Слабкий опір відданих їй стрільців за один день зламали передові загони Івана Самойловича і донські ватаги Степана Разіна. А через три дні Іван Мазепа особисто провів тринадцятирічного Петра Романова у Грановиту палату в московському Кремлі, де юний цар підписав першу у своєму житті державну угоду. І була та угода про братську злуку Київської Русі з Московським царством.

До честі Мазепи кажучи, він ніколи не приписував собі головну роль у плані, який виробили вони з Дорошенком під час облоги Відню. Бо, як писав він у своїх спогадах, йому і на думку не приходило, як будувати подальші стосунки з Портою після падіння Цесарії. Навпаки, підкреслював він, якби Дорошенко не передбачив бесіди з полоненим графом Карлом Лотаринзьким, яку пізніше провів сам Мазепа у палаючому Відні, то мабуть і не ув’язалася Оттоманська імперія в багаторічну криваву війну зі Священною Лігою*, яку створив граф, що вчасно втік з Відня за допомогою козаків.

Того ж літа, коли у Московії почав правити новий цар Петро, на великому полі під Братиславським Градом, Священна Ліга, яка зібрала в собі військову міць об’єднаних європейських держав, завдала нищівної поразки османському війську, а на початку осені розтрощила турків і біля Будапешту. Цесарці знов повернулись у Відень. І від тієї блискучої перемоги великого візира Кара-Мустафи не залишилось нічого. За останні свої поразки він поплатився головою, але це не врятувало Стамбул від заколоту, який розпочався з бунту незадоволених цими поразками яничар. Мехмед був вимушений передати владу, і султанською шаблею підперезався Сулейман Другий. Поки в Стамбулі відбувались всі ці негаразди, Ліга посунула турків майже до Белграду.

Тепер Порті вже було не до посилення залог у руських містах, навпаки, звідсіля уходили в бік Дунаю яничарські загони, а київський візир Ібрагім-паша вимагав від Мазепи, щоб той надіслав на допомогу туркам багатотисячне військо. Мазепа спокійно слухав роздратованого турка і м’яко розповідав йому про угоди з Польщею, Швецією та Московією, які були складені таким чином, що жодний учасник цієї злуки може вступати у будь-яку війну, не отримавши на це згоди інших країн. Тому треба було дочекатись гінців, котрі вже поїхали до монархів, а зараз можна було б набрати добровільні полки з усіх бажаючих козаків, але загони ці мали воювати в турецькому одязі, щоб не було будь-яких докорів з боку учасників злуки, коли б ті про це дізнались... Розлючений Ібрагім-паша повертався у Візир-Конак і в котрий раз посилав гінця з невтішними новинами у Стамбул. Та послання до султана приходили трохи зміненими...

Мазепі мабуть дуже сподобалась ця гра з підміною гінців, яку застосували під час облоги Відня, і в наступні роки він використовував її досить широко. При гетьманській канцелярії була створена так звана таємна кімната, де відібрані самим гетьманом люди писали і переписували всі послання, потрібні для здійснення задумів гетьмана. У деякому листі можна було замінити навіть одно чи два слова, і зміст його змінювався, та змінювався так, що це кожного разу дуже непогано грало на користь молодої держави. В цій кімнаті також готували необхідних людей, котрі мали стежити в сусідніх країнах за діями всіх осіб, які мали будь-яке відношення до майбутнього і сьогодення Київської Русі. Відомості від них стікались у цю таємну кімнату, ретельно вивчались і втілювались у ті самі заміни слів в посланнях гінців. А Мазепа таким чином добре знав майже все, що діялось у Європі, та і з допомогою таємної кімнати йому вдавалось впливати на більшість подій в сусідніх країнах.

Отже і зараз йому вдалося довго держати за дурня київського візира, а з ним – і самого султана, і лише на кінці осені Мазепа підняв козаків і нарешті повів їх на береги Дунаю. Та к тому часу військо Ліги вже відійшло зимувати, а турків тривожили лише нечасті вилазки хайдуків з хорватських гір. Коли козаки за згодою султана повернули додому і вже відійшли на чотири денних переходи, цесарці раптово розгромили турецьку залогу в Сараєві. Козаки повернули знов назад, але і зараз що у Боснії, що у Хорватії було тихо і не з’являвся бодай один цесарський вояк... Та варто було козакам зупинитись біля Осієку, що на Дунаї, військо Ліги вдарило по Валахії. Мазепа писав гнівні листи в Стамбул зі скаргами на турецьких воєвод, які не вміють передбачати події і розучились воювати, та скаржився на своїх козаків, котрі вже здіймають галас і збираються покинути гетьмана та податись додому. Так продовжувалось до перших снігів. Зрештою цесарці відійшли в свої краї зимувати, турки теж набирались сил вдома, то й Мазепа спокійно відвів козаків у Русь.

Звичайно, у Стамбулі бачили, що Русь вже не така податлива, як це було раніше. Але і надавити на неї тепер було значно складніше. Її угоди з північними та східними сусідами не дуже подобались султану Сулейману, щось загрозливе для Порти було у цьому, достатньо було пригадати те величезне військо, котре прийшло до Москви саджати на царський престол малого Петра Романова. Султанові навіть одного разу наснилось таке військо під стінами Стамбулу, і він прокинувся у холодному поті. Але Московія більше не зазіхалась на вихід до Азову, стихла і Польща, а в руських містах місцеві мешканці благодушно відносились до турецьких поселенців і військових залог Оттоманської імперії. Здавалось, Русь тільки і зайнята, що свої мирним життям і добрим сусідством, надаючи перевагу торгівлі і розвитку писемності, ніж бажанню проливати кров за нові землі.

Це, з одного боку, було вигідно для Порти. Бо можна було зняти немаленьку частину війська зі східних кордонів і кинути її в бойові дії проти Священної Ліги. Саме вона зараз була головним ворогом султана, саме її треба було здолати і знов повернути завойовані раніше землі. Повернення Відня стало для Сулеймана головною метою життя. А Русь можна було відкласти на потім. Вона здавалась небезпечною тільки у сні, а ось Цесарія за допомогою ряду європейських країн постійно дошкуляла Стамбулу. І султан поклав всі сили імперії на боротьбу з Європою, та це йому врешті решт не вдалося, і через дванадцять років ця війна закінчилась повною поразкою Порти, а з цієї поразки почався поступовий і безповоротний занепад Оттоманської імперії.

А Русь жила. Жила і будувалась. Після заключення угод з сусідами для неї настало спокійне життя, і на дітей, які народжувались тут, чекало зовсім інше майбутнє, не стривожене громом гармат і брязкотом шабель, а повне сміхом і веселими піснями. До Києва потягнулись нові торговельні шляхи, і столиця Русі почала стрімко рости. Зростали і інші руські міста. Русь наповнювалась людьми, які народжувались тут і приїжджали сюди з далеких країв. І вона щиро приймала їх своєю посмішкою, своїм хлібом, надавала їм те пристановище, яке обіцяло щасливу долю і спокійне майбутнє.

Іван Мазепа під час щовечірніх прогулянок своєю улюбленою стежинкою над схилами Дніпра частенько замислювався про те, що мабуть вже настали часи, коли мирних років буде вже набагато більше, ніж кривавих. Все ж таки право на мир заслужив своєю спрагою до свободи його гордий народ, котрий живе і ростить жито обабіч Дніпра. За те цьому великому народу і нагорода – вільна і щаслива держава, яку йому, гетьману, як і кожному її мешканцю, треба плекати, як рідну дитину.

***

* Вавель – королівський замок у Кракові в Польщі

** Софія Романова – сестра Петра Романова, яка після смерті царя Олексія Михайловича намагалась керувати Московією. Спочатку вона була була регентом при хворому братові Івані, а після смерті того намагалась за допомогою заколоту взяти владу в Московії в свої руки, усунувши від престолу Петра Романова. Після подавлення заколоту була заточена у Новодівочому монастирі в Москві.

* Фірман – султанський указ(тур.)

* Баклава – турецький пиріг з патокою та горіхами

** Берат – султанська грамота (тур.)

* Священна Ліга – політична єднота європейських країн, створена в 1684 р. для опору Оттоманській імперії. До складу Ліги ввійшли Цесарія, Франція, Лотарингія, Венеція, Дженова, Баварія і Трієст. Завдала нищівної поразки Порті після 12 років війни.