7. Останнe кохання Байрона

Чи є у світі щось краще, ніж принести своїй коханій сніданок у ліжко і дивитися, як це казкове творіння, котре кілька годин тому завзято обіймало тебе, гаряче шепотіло у темряви найбажаніші твоєю душею слова і плакало від щастя, повертаючись з небесних світів кохання на твоє плече, зараз спить, розповсюджуючи на відстань подиху аромат тепла сплячої красоти, з тією посмішкою, яку хочеться цілувати і цілувати. І як від єдиного твого дотику відкриваються ці очі, котрі примружені зараз, блукаючи казковими шляхами сновидінь, невідомих світу і захищених від нього покривалом вій, як вони збуваються снів саме заради того, щоб осяяти тебе безмежним щастям. І як ця ніжна кішечка потягується перед твоїми очима, ненавмисне показуючи тобі красу кожного свого руху. І як заповнює простір навкруги її безмежно щаслива і призначена лише тобі посмішка...

Я зробив для Боженки каву по-віденськи з цукровими пампушками, налив у склянку прохолодного помаранчевого соку, прикрасивши все це квітками з мого маленького садочка на веранді, і присів біля моєї сплячої красуні.

- Доброго ранку, щастя моє, - торкнувся я її м’якої і гарячої від сновидінь щоки. – Час уставати... Дав би тобі ще політати в казкових снах, але на нас сьогодні чекають дивні пригоди...

Боженка відкрила очі, і на мене з них поринув блакитний світанок, ласкаво прикрашений сонцем її посмішки. Вона солодко потягнулась і відкрила мені свої обійми, які пахли водночас парним молоком і ніжними парфумами. І, мабуть, сніданок залишився би чекати на певний час, коли б простір кімнати не наповнив дзвінок спільника*. Здається обличчя моє у цю мить стало таким кислим, що Боженка пирснула милим дзвіночковим сміхом і, все ще сміючись, почала розправлятися зі сніданком. Я ж слухав повідомлення мого московського колеги і друга, який мав завтра приїхати в Київ, і вперше у житті жалкував, що той користується такою великою кількістю слів лише для того, щоб попросити зустріти його на літовищу**. Я намагався уважно слухати друга, та це мені коштувало великих зусиль, бо погляд мій був прикутий до ліжка, де купалась у сонячному промінні Боженка, і це видовище не давало мені зібратись будь із якими думками, крім однієї. Мене так тягнуло туди, до неї, але ж не хотілось переривати миле видовище того, як вона діловито та з жіночою грацією поглинає цукрові пампушки та п’є духмяну каву, навіть після того, коли я поклав слухавку..

- То ж які дивні пригоди чекають на нас сьогодні? – поцікавилась Боженка після того, як сніданок був знищений весело і безповоротно.

- А чекає на нас казкова прогулянка Дніпром під вітрилами... – розкрив я таємницю, яку мені ще учора ввечері страшенно хотілося їй повідомити, але ціною неабияких зусиль вдалося втримати це підступне бажання. – Спочатку піднімемося до Вишгорода, а потім – вниз, уздовж всього Києва.

- Боже, яке диво! – зраділа вона, підскочивши з ліжка. – Під вітрилами... Це так захоплююче...

- Крім захоплення ця подорож матиме й велике пізнавальне значення, - противним менторським тоном прогугнявив я. – Тому прошу якомога скоріше зібратися, бо час не чекає, а від ледачих тікає...

- Годі, пане професоре! – підхопила у тон Боженка. – Я майже готова. Дайте тільки хвилинку на те, щоб красу підкреслити.

Це дивовижне і чарівне видовище, коли жінка, дивлячись у своє дзеркальце, підводить очі чи кладе кармін* на губи. Можна замилуватися тією ретельною старанністю, із якою вона це робить, навіть великі живописці, здається, відносяться значно менш поважно до своєї творчості. Кожна жінка створює свій неповторний витвір мистецтва, щоразу новий, щоб щиро його представити світу, підкресливши чисельними олівцями, щіточками, пензликами і іншим хитрим приладдям чи особливу урочистість, чи ділову зосередженість, а, то і просто гарний настрій. За цим заняттям вони чомусь не люблять, коли за ними спостерігають чоловіки. Ніяковіючи, вони припиняють це дивне дійство народження чергового неповторного свого образу і з терпінням чекають, доки не відведеш свій погляд вбік. Мабуть, для них значно важливіше, показати нам вже завершену картину, а не її створення, і у цьому є свій сенс. Та якщо дуже хочеш насолодитися цим видовищем, краще знайти зручне місце для підглядання, що я і робив потайки, використавши для цієї мети дзеркало у шафі.

Через півгодини ми вже їхали амстердамськими вуличками на Вигурівщину, де у вітрильній затоці стояла моя маленька вітрильниця**, котрій, як мені думалося по дорозі, вже прийшла пора змінити назву. Попередня – Юнона – мені вже не подобалась й здавалась смішним відголосом моїх юнацьких бажань прилучитися до світу великих. А володарка імені, яке невдовзі засяє золотом на кормі моєї вітрильниці, сиділа поруч, посміхаючись теплому літньому вітру, що грався її волоссям, і дивилась з візниці на ще заспані з ночі амстердамські будинки, які пливли назад, мов великі мовчазні судна.

Перед тим як почати наше плавання, я зав’язав Боженці очі хустиною, щоб звільнити їх від темного полону нетерпіння вже за Вишгородом, звідкіля ми мали почати нашу дніпровську мандрівку. А поки двигун тягнув Юнону вверх рікою, я розповідав стихлій дівчині легенди мого міста, котре накопичило багатенько їх за останні століття: про голосіївських русалок, які звели з розуму ханського сина Девлета, по ченця Михайла з Сирецького монастиря, котрий таємно бігав на Молдаванку дивитися на те, як танцює красуня Ауріка, про сажотруса Гуску з Малої Праги, який знайшов у димнику*** скарб із золотими талерами та з ними й помер, про Вирлицьке чудовисько, котре опинилося крокодилом, що втік із заїжджого індійського звіринцю, про навіженого літуна**** Лавочкіна, який хотів пролетіти під Тріумфальною брамою*****, а пролетів під усіма київськими мостами і втопив наприкінці свій літак у Дніпрі, коли кинув важелі від радощів, про таємничого подорожнього з київської підземки в чорних окулярах і з часописом Всесвіт в руках, зустріч з котрим приносить щастя... І лише тоді, коли ми досягли місця призначення, і вітрильниця зупинилась навпроти головної алеї Ермітажу, я стягнув із її очей хустину і побачив, як зустрілися в них два неба...

Кожного ранку о десятій годині в Ермітажі, який триста років тому за бажанням Петра Романова був зведений на Вишгородській кручі, вмикають водограї. Ще за кілька хвилин до цього цей сад здається позбавленим будь-якого життя, незважаючи на те, що подивитися на це диво збираються тисячі киян та гостей міста. Сам Петровський палац зі своїми темними вікнами виглядає в цей час холодним і мертвим, а мовчазна широка і довга алея, яка веде до краю гори, нагадує шлях у нікуди, і, скільки б людей не заполонило її, вона подавлює своїм неземним мовчанням, що дісталось їй у спадок від ночі.

З лівого боку від палацу на невеличкому майданчику у вигляді бастіону фортеці одиноко стоїть старенька гармата. Кажуть, що вона побувала в боях ще за часів Віденської облоги у війську Дорошенка. За нею стоїть невисока дзвіниця з десятком зачинених віконець над великим числокругом*, по якому стрілки неспішно, крок за кроком посуваються до очікуваного всіма положення. Чим ближче до нього, тим тихше стає людський гомін навкруги. І коли напруга чекання стає майже нестерпною, з палацу виходить четвірка воїнів з кам’яними обличчями й шаблями наголо, яка повільно прямує крізь притихлу юрбу до гармати. І, коли вони завмирають коло цього свідка багатьох славних битв минулого, нарешті прокидається дзвіниця. Її дзвони починають відбивати улюблену мелодію Петра Романова, під час якої відкриваються віконця над числокругом, і з них виїжджають на світ статурки воїнів петровської епохи. Тут і козак з шаблею, і турецький яничар із ятаганом, і московський стрілець, і польській кірасир, не забуті й шведські, литовські, кримські бійці... І коли вони всі вишиковуються в одну лінію, великий дзвін першим ударом сповіщає світ про початок дива. Другий удар заглушається пострілом гармати, про яку присутні встигають одразу ж і забути, бо з усяким новим ударом розчиняються вікна на кожному поверсі палацу. І саме із шостим ударом починається пробудження води. Спочатку в небо б’ють струмені водограїв у кінці головної алеї, далі з кожним новим ударом прозорі вибухи води наближуються вздовж неї до палацу, і останній удар пробуджує весь ряд водограїв біля нього. Саме в цю мить всі помічають, що вже давно у просторі Ермітажу звучить музика, що вона вже проникла у кожного з присутніх, наче готуючи всіх до головного урочистого акорду, коли в середині ряду водограїв біля палацу з пащі лева, яку роздирає легендарний Самсон, потужно вдарить у небо двадцятиметровий водяний стовп, розсипаючись там, нагорі, на міріади сонячних діамантів.

 Тепер уже, акорд за акордом, оживають водограї на бічних алеях, а останню крапку у цій водяній симфонії ставить раптове з’явлення вируючої води на пустому досі кам’яному полі перед головним входом у палац. За одну мить вода, заповнивши собою це поле, стрімко поспішає на уступи водоспаду, щоб заграти там вирами й бризками, та й понестись головною алеєю далі, до кінця гори, і там створити ще одно видовище, яке можна роздивитися добре лише з іншого боку Дніпра.

Там униз до ріки вода котиться великою площиною завширшки майже у дві сотні метрів. Своїм тяжінням вода здвигає одна за одною заслінки, відкриваючи світу найбільшу у ньому картину, що зображує кінного Петра Романова, а завдяки своєму бігу та грі у сонячному промінні вона створює відчуття, що вершник оживає й починає рухатись туди, куди спрямований його живий погляд.

Для того щоб роздивитися в Ермітажі все, сюди мало прийти лише один раз. Тут і доби не вистачить, щоб оглянути хоча б половину одного з двох крил саду. Різноманітні водограї, водоспади, бесідки, лабіринти, химерні будиночки зустрічають тебе всюди, і у кожному з них є щось таке, що викликає злітне захоплення душі й подив, наскільки далеко може залетіти у фантазіях людська думка. Для одинаків тут існують невеличкі садочки, де на певний час ти можеш залишитись серед буйної зелені сам на сам із своїми думками, радісними чи тужними, наповненими філософією життя чи піднесеними від творчого натхнення душі. Є і садочки для закоханих, де ніхто не може потривожити їх чарівного світу єднання сердець. А якщо душа забажає, можна весь день провести на алеї слави Великої Злуки, блукаючи серед статуй усім відомих історичних постатей у роздумах про велич історії та невпинність часу.

А якщо тобі стане досить правильної геометрії Ермітажу і його блискучої величності, можна перейти у гай Потоцького, який цей знатний польський шляхтич збудував для своєї улюбленої. Варто лише пройти на північ десь два кілометри, і ти потрапляєш у зовсім інший вимір життя. Цей маленький світ з дикими водоспадами, нагромадженнями каміння, темними печерами і підземною рікою, із незвичними квітами, кущами й деревами, між котрими сумними від своєї самоти стоять античні ваяння, нагадує декому таємниче царство всесвітнього спокою, через який пробиваються промені надії, як це роблять крізь густі крони дерев сонячні промінці.

А ще дальше за цим гаєм знаходяться відомі на весь світ Водограї Лелеки. Сорок років тому відомий київський багатій Андрій Лелека оголосив всесвітнє змагання на краще креслення* сучасного водограю. Він, мабуть, і не чекав тієї гори креслень, які звалились на нього від технарів з усіх боків світу. Але саме це і підштовхнуло його на створення неподалік від Ермітажу цілого містечка розваг і водограїв, у якому теж можна заблукати на кілька днів, щоб повернутися додому виснаженим, але безмежно задоволеним від потужного почуття повноти життя…

Усе це я хотів показати Боженці пізніше. Зараз же я спостерігав за її очами, які невідривно дивились на схил високої кручі, де величезний сірий прямокутник силою води шар за шаром перетворювався у велетенську картину, начебто з нього поступово спадало покривало ночі.

- Це... просто... – і Боженці більше не вистачило слів. Вона, мов зачарована, дивилась на сяючого у сонячному промінні Петра і тільки хитала головою.
Вона була не єдина у своєму захопленні. Чисельні зойки і ахи доносились до нас зі стоявши поруч суден. У цей час тут їх збирається не менше сотні, бо ранкове відкриття цієї картини, яка декому вважається восьмим чудом світу, притягує сюди ледве не всіх гостей Києва.

- Я якось ще розповім тобі дивну історію сімей Підкуймух та Дюбуа, котрі створили це диво, - пообіцяв я, повертаючись до керма вітрильниці.

- А хіба ти не всі легенди мені розповів? – посміхнулась мені Боженка й опустила руку в дніпровську воду, дивлячись, як вона ласкаво лоскоче її неперевершені пальченята.

- На всі й двох днів не вистачить, якщо всі одразу...

- Та невже?

- Чи схожий я на брехуна? – весело поцікавився я. – Та хоча б і схожий був, все одно два дні, як не викручуйся. Але годі балачок! Час підіймати вітрила!

Це чарівне й дивне відчуття – ходити Дніпром під вітрилами. Коли їх яскраве полотно радісно наповнюється вітром, вмить відчуваєш руками, які тримають кермо, нестримну силу повітря, що вільно гуляє над дніпровськими водами. Здається, що і ти, і твоє судно зливаються у єдине ціле з могутністю вітру, навіть самі стають його часткою і летять невпинно разом з ним повз зелені кручі і поля, повз будинки міста, що виростають на шляху й упливають назад, і немає для всіх нас більшого щастя, ніж залишати за собою веселкове розмаїття бризок та пінним слідом підписуватися на широкій блакитній стрічці Дніпра.

- Подивись праворуч, - сказав я Боженці, яка стояла, обіймаючи мене, і вбирала в очі всю блакить цього світу. – Туди, де круча збігає вниз. Бачиш? Це Вишгород. Колись це була звичайна далека окраїна міста, майже село. Але той Лелека, що гай водограїв збудував, десь півсторіччя тому скупив тут землю, а потім підняв міську громадськість на боротьбу з магістратом, мовляв, всі гральні заклади, які розміщались тоді в Києві, були за його словами розсадниками непристойності, і запропонував виселити їх за місто. Це зараз Київ дотягнувся сюди, а тоді Вишгород ще був околицею… А сам Лелека, до речі, таких два заклади тут вже встиг тоді відкрити... А далі магістрат за допомогою необхідних людей наказав перенести всі гральні заклади Києва до тих двох у Вишгород. І...

- І Лелека розбагатів утричі, - підхопила Боженка.

- Та де там утричі? Разом з Водограями усе це підняло його щонайменше вдесятеро... А тепер дивись, кохана моя, це міст його імені. Теж дивина... Захотілось Лелеці, щоб його опори мали вигляд жіночих рук, котрі граються в дівочу гру – мотузочки. Зробили. Тепер Дніпро між цих рук пливе... І знаєш, що дивно? З якого боку на міст цей не подивишся, кожного разу він іншим здається. А коли дивишся на нього з Княжої гори, то він, там удалині, здається, підтримує руками небо...

Вітер підганяв нас униз по Дніпру, і ми вже пливли повз Литванію, дахи якої виднілись за густими вербами на правому березі. З лівого боку на нас дивились перші будівлі Амстердаму, залишилось минути величний Вигурівський міст, і вже тоді я міг приступити до розповіді про Байрона і його кохання…

Джордж Гордон Байрон приїхав до Києва навесні 1817 року й оселився в одному з амстердамських будинків, котрий виходив вікнами на Рибальський півострів. З цих вікон також добре було видно і Княжу гору із золотими куполами Михайлівського собору, і стрімкий виліт Хрещатика над кручею, і горду у своїй величності Лаврську дзвіницю вдалині. Весна взагалі для Києва є найкращою порою року, коли місто наливається зеленою силою листя дерев і коли зусилля квітарів* розмальовують київські вулиці й кручі у справжній квітковий рай. Разом з тим почуттям свободи душі, так притаманним Києву, це вселяє в душу будь-кого незвичайний дух захвату й любові. І це стає запорукою тому, що серце кожного, хто крокує київськими вулицями і мостами, назавжди стає відданим цьому великому й прекрасному місту. Не стало виключенням і серце англійського лорда й поета. Воно бажало свободи, і воно відчуло її у Києві. Саме тут він написав свої найвидатніші твори, саме тут охопило Байрона те кохання, яке вирвало його душу із сумного полону самотності.

Перший рік Байрон був званим гостем на будь-який вечір у київському світі, його радо запрошували, щоб підкреслити цим свою вагомість в очах шляхетних гостей. І якщо спочатку його дійсно приймали як великого поета, то через певний час він сам відчув, що став мов би обов’язковою виставковою диковинкою: усе менш уважно його слухали і все гарячіше йому плескали та славословили. Знов розчарувавшись у світському житті і трохи повернувшись до своєї хандри, Байрон потихеньку обмежив свою участь у таких заходах, а потім і зовсім став ними гребувати, віддавши перевагу краснописьменним** вечорам у мистецьких вітальнях Амстердаму та у дружини тодішнього генерального писаря Великої Злуки графа Орлова.

Орлови жили у великому будинку з колонами на Рибальському півострові поруч із Почайницькім мостом, котрий вів на Поділ. Навпроти цієї будівлі на березі Дніпра був розбитий ще Петром Романовим невеличкий садочок з пам’ятником Мазепі. А у цьому садочку на прохання своєї дружини Ольги вельможний граф збудував маленький будиночок з видом на ріку та Амстердам. Саме тут у досить просторій залі Ольга Орлова збирала своїх гостей щосуботи, кожного разу дбаючи про представлення нового автора чи твору вже відомих майстрів слова. Байрон приходив сюди відпочивати. Спочатку він сподівався, що краще навчиться тут руської краснописьменної мови, бо світську і просторічну він уже здолав, але згодом відчув, що йому дуже цікаві стали ці вечори, де розгорталися тривалі обговорення, які спалахували у вітальні інколи так гаряче, що порушували мирне мерехкотіння свіч на стінах. За звичаєм Байрон сидів осторонь, у м’якій фотелі біля каміну, і уважно спостерігав за бесідою. Він наче віддалявся від усіх у свій власний сутінок, з якого майже не висловлювався навіть тоді, коли на нього були спрямовані погляди всіх присутніх. Але, коли поет втручався в бесіду, його очі палали таким блиском, що присутні одразу ж упізнавали в ньому славнозвісного Корсара.

Одного разу, коли у Орлової представляв свого “Руського Жилблаза” Василь Наріжний***, Байрон почув на собі чийсь погляд. Спочатку він не придав цьому будь-якого значення, але, коли це трапилось вдруге, поетові закортіло дізнатися, хто ж це так пильно стежить за ним з іншого боку зали. Він майже спіймав третій погляд, це була дівчина, та її не вдавалось добре розгледіти, бо вона ховала своє обличчя від спалахнулого допитливістю погляду поета за однією з колон вітальні. Учетверте він відчув дівочий погляд, коли вийшов у садок над Дніпром, тихо розмовляючи з Наріжним, але, навіть швидко обернувшись, помітив лише бліду у сутінках постать загадкової дівчини, яка в ту ж мить швидко зникла за поворотом алеї...

Ця гра поглядів продовжилась і в наступні дві суботи. І, мабуть, так ця гра і тривала б далі, якби Байрон не отримав одного дня запрошення завітати до родини Іпсіланті*. Відомий грецький політичний діяч Костянтин Іпсіланті, який був свого часу господарем Молдови і Валахії, приїхав до Києва у 1806 році після розриву із султаном і розпочав тут свою боротьбу з Портою, збираючи кошти на підтримку грецьких повстанців. За рік до приїзду Байрона до Києва Костянтин Іпсіланті помер і був похований у Георгіївській церкві поблизу Софійського собору. Його справу продовжили сини, Олександр та Дмитро, котрі служили зараз у злуцькому війську. Їх садиба, яка була розташована на Рибальському півострові прямо навпроти того будинку в Амстердамі, де оселився Байрон, була своєрідним осередком, куди приходили всі, хто бажав грецькому народу здобути таку ж свободу, яка так виразно ярко відчувалась на берегах Дніпра. Байрон, який був в числі тих прихильників і мріяв хоча б чимось допомогти відважним грецьким повстанцям, із радістю прийняв запрошення братів і одного травневого вечора з’явився в передпокоях сім’ї Іпсіланті. І коли старший з них, Олександр, знайомив його з братом Дмитром, поет знов відчув на собі той самий погляд, який, здавалось, він міг впізнати будь, де не обертаючись.

- А це, наша сестра, Анастасія, - представив її Олександр, і Байрон, кинувши стрімкий погляд в напрямку руху його руки, вже не чув наступних слів...

Перед ним стояла, опустивши очі долу, молода худорлява дівчина. І, коли Байрон підняв для поцілунку її білу руку, мов би пронизану тоненькими ниточками блакитних вен, нарешті вдалося йому побачити ті самі очі, які переслідували його останнім часом і увіч, і в сні... Ні, вона не була красунею, надто багато дрібненьких недоліків вкладали щось не таке в її обличчя, але очі… Очі повертали все на місце. Ці очі мов би стирали з її обличчя всі недоліки і робили його одухотвореним і натхненно красивим. Вони були великі і вологі, як маслини, а в їх глибині ховались тисячі й тисячі питань, на які ці чорні очі намагались знайти відповідь. У них була якась незахищеність перед світом, і Байрон водночас зрозумів, що чекав на ці очі все своє життя.

З цього дня поет став частим гостем родини греків. Байрон проводив у них чудові вечори, котрі проходили в довгих бесідах про боротьбу Греції за незалежність, яка так хвилювала серце бунтівного англійського лорда. Байрон із натхненням читав братам і сестрі свої нові поезії, які світились свободою і безмежними просторами душі. Брати у свою чергу розповідали про своє дитинство у Валахії, про перші свої враження від Злуки й Києва, про їх батька і його палке бажання вибороти незалежність для рідної Греції, про свої плани створення потужного спротиву Порті, про листування з повстанцями і, звичайно, про сонячну красу їх рідної землі. Поступово розтанула і сором’язливість Анастасії. Вона брала жваву участь у бесідах, і іноді її запал перебільшував запал обох братів. У ці хвилини її очі розпалювались якимось неземним світлом, котре могло вражати, як блискавка, і це теж подобалось Байрону, який із захопленням спостерігав ці миттєві перевтілення тендітної дівчини з великими, як всесвіт, очима в одну з давньогрецьких богинь, здатну одним своїм словом змінити світ. Незабаром ці зустрічі випестили міцну дружбу поета з родиною Іпсіланті, і він уже не уявляв собі й дня, коли б не знайшов можливості для спілкування з ними.

Одного дня, отримавши листа від свого друга Персі Біші Шеллі, де той писав, що збирається найближчим часом відвідати Київ, Байрон кинувся до Іпсіланті, щоб поділитися з ними радісною новиною. Братів удома не було, вони десь поїхали по справах, але його зустріла Анастасія. Три години Байрон розповідав їй про свого друга, про його дивний хист, про його незрівнянні поезії, і всі три години вона слухала його, невідступно дивлячись йому в очі. Поет вже розумів, що вкотре повторюється, але Анастасія все слухала і слухала, і в її величезних очах усе так же притягуюче блукали чисельні питання. Зніяковівши, Байрон хотів відкланятись, але вона вийшла разом із ним і після занадто незграбного, на його думку, прощання ще довго стояла на набережній, спостерігаючи, як поет кульгаючи переходить через Дніпро по мосту і прямує до свого будинку.

І лише там, біля входу у свою оселю, Байрон дозволив собі подивитися через ріку на дім Іпсіланті. Дівчина все так же стояла у поруччя набережної і дивилась на нього. Було дивно, подумалось Байрону, що між ними не відчувалось будь-якої відстані, незважаючи на доволі широкий тут простір Дніпра. Він бачив її очі немов би перед собою і саме зараз він прочитав у них відповідь на одне, головне з тих тисяч питань, що приховувались у них. І ця відповідь, яка подолала простір над дніпровськими хвилями і досягла нарешті його душі, розпалила в його серці те саме кохання, якого поет ще не знав досі і що, як зрозумів він чітко і назавжди, будь-якого іншого у нього вже не буде.

Це мовчазне освідчення змінило поета. Байрон просто помолодів. Його знов тягнуло на витівки, як і в юнацтві, він навіть влаштував щовечірнє переморгування з Анастасією через Дніпро вогнями вікон і навіть вигадав свою абетку для цих вогнів. Персі Біші Шеллі, нарешті приїхавши до Києва, був дуже здивований, коли побачив зовсім іншого друга, стрімкого, бадьорого, з юнацьким запалом в очах, із посмішками і жартами на устах і у вчинках. Заручника туги більше не було, кохання повернуло світу палаюче серце, яке щиро насолоджувалось життям. І ця нестримна життєва спрага казково личила поету, вона дарувала йому творче натхнення і повернула в очі сяйво молодості. За рік, що пройшов до весілля, Байрон написав блискучу поему “Грецька красуня” та цілу низку витончених віршів, присвячених боротьбі за щастя. У його голові юрмилися та вирували чисельні задуми нових творів, і Байрон якось зізнався другові, що ще ніколи в житті йому так легко не писалося.

Байрон провів у Києві ще шість щасливих років, повних натхнення і творчості. Сім’я його поповнилась хлопчиком і дівчинкою, яких він любив без тями. І, здавалось, таке життя цілком його задовольняло. Але трапилось інакше. Брати Іпсіланті, які майже одразу після весілля відбули в Грецію боротись за її незалежність, почали надсилати тривожні листи. Потужний наступ султанського війська по всій грецькій землі знесилював визвольний рух, і під його натиском падали одне за одним усі ті міста, котрим на короткий час повстанці вибороли свободу. І серце поета, котре завжди благало свободи і боротьби, не змогло змиритися з тихим щастям спокою. Залишивши дітей під опікою родини Шеллі, Байрон з Анастасією поїхали на допомогу братам. А в 1828 році Байрон загинув в одному бою з Дмитром Іпсіланті...

З того часу назавжди зник блиск у великих чорних очах Анастасії. Невтішну вдову привіз до Києва її старший брат Олександр, який знов став збирати кошти на визвольний опір. Але Анастасія мов би зачинилась у своєму будинку і не виходила на люди, присвятивши себе поезії і вихованню дітей. Їй вже не хотілось будь з ким спілкуватись, бо навіть і одне слово чи невагомий натяк, пробуджували в її серці невгамовний біль споминів від першого її погляду на красеня-лорда у вітальні Орлових, котрий тоді вголос над чимось сміявся, до останнього, коли смертельно поранений Байрон дивився в її заплакані очі згасаючим поглядом і намагався прошепотіти неслухняними губами її ім’я. І лише пізно ввечері, коли Київ уже засинав, вона виходила на набережну і, тримаючись руками за холодне поруччя огорожі, довго дивилась на інший бік, де знов і знов у темряві їй марилась постать закоханого поета…

А сто років по тому один з київських ваярів* звів пам’ятники Анастасії і Байрону, які стоять на різних берегах Дніпра і дивляться один одному в очі. Та ще байронівською абеткою світиться вечорами вікно Анастасії: “Де ти, коханий?”

- Сумно... – промовила Боженка і вся майже зщулилась. – Може, повернемось додому? Щось я змерзла... Ти мені навмисне такі сумні легенди розповідаєш?

- Та ні... – повів я плечами і повернув кермо вітрильниці. – Просто, мабуть, у всякого щастя є і свій зворотній бік...

- Зігрій мене, любий, - потягнулась до мене вона. – І обіцяй, що ніколи не випустиш мене з обіймів...

***

* Спільник – телефон. Вперше у світі спільник винайшли у 1879 р. злуцькі технарi Артур та Олександр Дюбуа
** Літовище – аеропорт. Сьогодні в Києві три літовища: Бровари, Глеваха і Вишенки.

* Кармін – губна помада
** Вітрильниця – яхта
*** Димник – димохід
**** Літун – льотчик
***** Триумфальна брама – споруджена в 1811р. на честь перемоги злуцьких воїнів над військом Наполеона у Львівській битві. Знаходиться настику Петровських Алей і Краківської площі.

* Числокруг – циферблат

* Креслення – проект

* Квітар – той, хто вирощує квіти
** Краснописьменний – літературний
*** Наріжний Василь – знаний руський письменник поч. 19 ст. Автор романів “Руський Жилблаз”, “Бурсак”, “Гаркуша” та кількох повістей про життя русів і їх звичаї.

* Іпсіланті – родина грецьких князів, яка залишила вагомий слід в історії Великої Злуки. Костянтин Іпсіланті – бувший господар Валахіі, підлеглої Порті. З 1806 року проживав в Києві, присвятивши життя підтримці визвольного руху в Греції. Олександр Іпсіланті – гетьман Великої Злуки в 1835-40 рр. від Київської Русі. Дмитро Іпсіланті – осавул злуцького війска, один з спонукачів створення грецького повстанського війська. Загинув в бою біля м. Салоніки в Греції в 1828 р. Ксенія Байрон-Іпсіланті – визначна грецька поетеса, авторка визнаних у світі поем “Свобода” і “Мій Корсар” та спогадів про Джорджа Гордона Байрона.