5. Полiт Хрещатика

Олесь з Боженкою стояли на маленькому кам’яному місточку, повертаючись в думках із давньої легенди у наш час, і дивились на набережні, які гомоніли з обох боків Либіді буденним міським життям. За рядами лип, що тягнулись вздовж берегів річки, неслись у зустрічному напряму і буркотячи на подібних собі та пішоходців візниці, а за цією течією галасливого міського перевозу мліли в полуденній спеці охайні будинки з верандами і вилазами*, причепуреними квітковим розмаїттям. По розжарених придоріжжях поспішали кудись у своїх справах заклопотані й діловиті, як мурашки, перехожі. Навіть і вздовж поруччя набережних люди прогулювались так, начебто шалений вир ділового київського життя захопив і їх у свій полон та примусив мовчки йому підкоритись. І важко було уявити собі, що три сотні років тому тут панували тиша й спокій.

- Тепер цей місток і Кісмет-чесма стали місцем для закоханих, - сказав Олесь, спостерігаючи, як Боженка замріяно дивилась у міську даль. – Спочатку треба удвох напитися води з чесми, а потім прийти сюди, на місток, і поцілуватися саме над цим словом...

- Мабуть, у кожному місті є таке місце, - повернулась до нього вона і подарувала один із тих своїх поглядів, від яких світ розквітав радістю. – У нас, у Брні, таким місцем є парк під Шпільберком...

- Цікаво, чи місця створюють легенди, чи, навпаки, легенди створюють місця... – замислився він, дивлячись на блакить неба, що віддзеркалювалась у либідьській воді.

- Ну, це твоя особиста думка, - посміхнулась Боженка. – Хоча, в неї є свій сенс. Та знаєш, мені якось дивно, чому автор проклав залізницю саме тут, а річку зменшив аж до брудного ручаю?

- Інший вимір, інші місця, інші легенди. У нього теж був, до речі, місток закоханих, але той знаходився десь на дніпровських кручах. А щодо залізниці... – замислився Олесь. – Просто тут усе залежить, від якого міста починається її будівництво. У всіх країнах воно ведеться від столиць. За книгою Київ колись був провінційним містом у Російській імперії, а тому залізниця через нього тільки проходила, а починалась зі столиці, із Москви. Там, мабуть, і було кілька брам**, як у нашому Києві. А той Київ був лише проміжним містом на південно-західному шляху... Тому залізниця мала його пересікати. Можливо, шлях вздовж Либіді і був найбільш зручний, бо брама має розміщатися не так уже й далеко від центру міста.

- А автор чомусь вибрав для брами таку чудернацьку назву – вокзал...

- А він узагалі, якщо ти помітила, використовує багато слів іноземного походження, - ухопився за благодатну тему Олесь, бо вона була близька основній темі його наукових досліджень. – Уяви собі, наприклад, площину, на якій зосереджені, скажімо, чотири країни з чотирма мовами. Ну, наприклад, Англію, Францію, Русь і Туреччину. А ще візьмемо чотири сторіччя, та пронесемо крізь них цю саму площину. Бачиш уже цю об’ємну споруду? А тепер подивимось на це з точки зору науково-технічного розвитку цих країн. Якщо, скажімо, перші сто років більшість науковців, що роблять видатні відкриття, зосереджена в Туреччині, наступні дві сотні років - у Франції, і останні – в Русі, то у англійської мові не буде жодного свого визначення цих винаходів, вона буде позичати їх із тих мов, що належать більш технічно розвиненим країнам. Визнач цю насиченість вченої думки у якомусь кольорі, зазнач ступінь цієї насиченості яскравістю кольору, а потім подивись на це через наш об’єм... І побачиш ясно самодостатність всіх цих мов. Там, де менш за все яскравість кольору, мова активніше позичає нові слова...

- Отже, автор хоче сказати, що та Україна, а раніше Росія, були весь час осторонь наукового розвитку? – припустила Боженка.

- У цілому, мабуть, так... - замислившись на мить, відповів Олесь. – Для попередніх даних достатньо взяти одну главу книги і підрахувати кількість слів іноземного походження, а потім поділити на загальну кількість слів глави. А для порівняння взяти одну з книжок про наше життя і зробити те ж саме. Побачиш, яка буде різниця.

- А знаєш, що мене вчора зацікавило? - божественно змахнула віями вона. – Перекладати на руську мову вигадані автором слова...

- Та тут цілий словник скласти можна, - посміхнувся він. – Хоча, припускаю, автор перш за все створив такий словник для себе...

- Отже, цей вокзал був десь там? – Боженка показала рукою у сторону Краківської площі.

- А тут стукотіли колесами потяги і, мабуть, добряче заважали спати мешканцям будинків на Козацькій горі...

- Вона за книгою не називалась Козацькою, - спіймала його на змішуванні вимірів вона.

- Твоя правда, Боженко. Я, мабуть, вже живу десь між цими двома світами...

- Я теж...

- Тоді повернемось у наш світ, - рішуче сказав Олесь і потягнув свою чарівну супутницю за собою. – Бо пообідати ми можемо тільки у нашому...

За обідом у затишному шинку на Петровських Алеях вони повернулися до теми позичання слів. Філологів небезпечно залишати удвох, бо вони неодмінно зануряться у нетрі своєї науки, тим більш, що книга надавала Олесю та Боженці багато тем для роздумів. Але вони говорили про свій вимір. Про вторгнення в руську мову цілої армії турецьких слів у перші десятиріччя існування козацької держави, про захват Петра Романова від Європи і наслідки цього для руської мови, коли він привіз звідтіля для розбудови Києва й Злуки тисячі іноземних майстрів. Про пізніші часи, коли Велика Злука почала славитися науковими відкриттями, і вже нові руські слова почали поповняти європейські мови та витісняти з руської мови позичені раніше іноземні. Це нагадувало цікаву гру: Олесь називав слово і дивився на Боженку, яка зводила очі догори і безгучно ворушила губами, а потім, радісно посміхнувшись, випалювала вдалу заміну. А потім непомітно для себе вони відійшли вбік від узятої теми, згодившись наприкінці з припущенням, що руська мова могла називатись сьогодні українською, як це є в книзі, якби Богдан Хмельницький з Виговським не почали відтворювати в Києві центр православ’я, назвавши свою землю у противагу Московії, котра на це зазіхалась, Київською Руссю.

Трохи пізніше, коли Боженка мило розправлялась з величезною кулькою морозива, вони вирішили відкласти всі розмови щодо мов на початок навчального року, бо так можна було і заплутатись в тенетах мовознавства і за цим проґавити щось дуже важливе, яке мало відбутись, а це Олесь з Боженкою добре відчували в глибині душі. Вони знов повернулись до книги, котра спонукала їх на нові дослідження Києва, з посмішкою пригадавши так яскраво виписаний в книзі та незрозумілий їм виступ на площі перед київською брамою керівника одного з таборів про якогось кота з дивним іменем.

Розмова про це перейшла разом з ними в Олесеву візницю, котрою вони дісталися до місця того самого вокзалу з книги, а звідтіля відправились шляхом героїв з іншого виміру до Хрещатика. Олесь з Боженкою їхали, намагаючись уявити собі ботанічний сад на місці Малої Праги, Володимирський собор там, де дивляться зверху на чеське містечко русалії з будинку Бісмарка, і саму вулицю, яка носила за книгою ім’я великого поета. В тому вимірі Тарас Шевченко був великим народним поетом, мабуть нелегка доля відірвала його від живопису, та у Великій Злуці він був живописцем, широко знаним у всьому світі, бо його полотна цінились на рівні Тиціана, Рубенса й Рембрандта. А там, де уява автора книги побачила пам’ятник якомусь Леніну, Олесь звернув на підземну стоянку, де вони знов вийшли з візниці, оскільки у цьому вимірі Хрещатиком можна було прямувати тільки пішки.
Хрещатий яр почав забудовуватися ще при Хмельницькому. Тут сходились шляхи з Княжої гори та Печерської Лаври, з іншого боку сюди можна було дістатися з Козацької та Турецької гір, а з Подолу, де у ті часи здебільшого жили корінні кияни, теж підіймався сюди узвіз. Пізніше Іван Виговський надумав розмістити тут світську середину міста. За його задумом, на Хрещатику мали стояти урядові будинки навкруги великого майдану для козацьких рад. Але згодом урядові служби перемістилися на гору, до гетьманського палацу, та й козацькі ради прийняли новий вигляд, перетворившись у вибори, а Хрещатик зайняли торговці, котрі відкрили тут безліч дрібних крамниць. Деякий час на початку вулиці гомонів доволі великий ринок, намагаючись протистояти Балган-базару на Турецькій горі й ринку на Подолі, та не витримав суперництва і зник у часі, поступившись місцем майданчику для кінних ігор.

Але після створення Великої Злуки все тут змінилося. Петро Романов з характерною для нього завзятістю почав велике будівництво в Києві, від якого дісталось й Хрещатику. По-перше він власноруч накреслив план майбутньої середини міста, вказавши на ньому, де саме на Хрещатику мають бути будівлі Колегії, Міської управи, Академії наук, Кунсткамери, Університету, двох театрів - європейського та руського - один проти одного, Палацу мистецтв та великий плац для військових парадів, а потім дуже ретельно почав вивчати креслення споруд французьких архітекторів, яких він запросив до Києва для будівництва серединної частини міста. І, якщо до будівель Петровських Алей у нього не було будь-яких серйозних зауважень, то у відношенні Хрещатика Петро був настільки прискіпливим, що, бувало, креслярські інструменти та самі аркуші креслень літали по гетьманській світлиці за переляканими французами, коли його щось не влаштовувало...

Будівництво затягнулося, і Петро так і не побачив свого Хрещатика. Свій сучасний вигляд ця вулиця-майдан отримала вже набагато пізніше його смерті. Усіх торговців з Хрещатика вигнати не вдалося, вони і по сьогодні ведуть свої справи у сучасних крамницях на одному з боків вулиці, але значення культурно-світської середини столиці так за ним і залишилось. Лише плац для парадів на початку 19 століття був перетворений у вулицю-сад з чисельними водограями, в котрих улітку галасливо плещуться діти...

- Мабуть, Хрещатик у книзі був не таким широким, - припустила Боженка, коли ми вийшли на його середину. – Бо тієї кількості наметів, про які там ідеться річ, тут було б і непомітно. Та і людей тут може розміститись принаймні втричі більше...

- Так що? Пошукаємо те місце, де був Майдан Незалежності? – озираючись, сказав Олесь. – Це має бути десь поруч руїни старих воріт...

Вони дістались до місця, де Хрещатик трохи розступається вшир, туди, де на маленькій площі можна було спуститися сходами до руїн старовинного входу у княже місто на горі, і не те що розгубились, а просто уявити собі не могли тут якісь підземні скляні споруди, колону з жінкою нагорі, місток через вулицю, тисячі людей з прапорами та ті будівлі з дивними назвами, котрі згадувались у книзі. Тут було затишно. Затишно, мабуть, завдяки спорудам Кунсткамери й Академії наук, проміж яких уходила вгору малолюдна Софіївська вулиця. Люди тут були непомітні, перш за все у очі кидались величні колони будівель, начебто лише вони та два мовчазних леви біля входу до Кунсткамери наголошували на свою головну роль у цьому місці. З протилежного боку вгору підіймався сад із водоспадами, і там, на горі, блищала чудернацькими вікнами будівля Музею сучасних мистецтв.

- Дивно... – дивлячись у райдужні переливи водоспадів, промовила Боженка. – Петро, мабуть, хотів, щоб тут панувала сама велич, а замість неї головна володарка тут – тиша.

- А мені інколи здається, що велич була тут певний час, - відгукнувся Олесь. – Тільки з часом місто її переросло. Київ росте й змінює наголоси. Петро бачив середину тут, а нею стали Петровські Алеї. В Малій Празі своє життя, а в Амстердамі – своє. А може він хотів іншого?

- Дивись! – раптом штовхнула його в бік зчудована Боженка.

Олесь знав, що саме вона побачила. Рівно о четвертій годині пополудні на другому поверсі Кунсткамери відкриваються двері, і довгою верандою, що тягнеться вздовж усієї будівлі, повільно рухаються постаті всіх гетьманів Великої Злуки у повний зріст. Кияни вже звикли до цього дива, але інших злучан від такого видовища відірвати важко, поки вони не побачать всіх тих, кого висунули в гетьмани їх рідні країни. Боженка дивилась на це, широко розкривши очі, і намагалась назвати всіх керманичів Злуки. І хоча це зробити не так легко, бо запам’ятати всі сімдесят два прізвища представників всіх злуцьких країн може далеко не кожний, Боженка майже впоралась з цією задачею, не пригадавши лише Саарінена* і Махмуда Аббаса**. Вона дочекалась чехів Горака і Масарика***, радіючи як, дитина постаті кожного, і вже після того, як гетьманська хода закінчилась, кинула на мене веселий і вдячний погляд.

- Скільки ще несподіванок ти приготував для мене? – поцікавилась вона з жартівливою підозрілістю. – Ти ж навмисне це робиш, чи не так?

- Хіба ж так не цікавіше? – посміхнувся Олесь. – У кожного міста є свої загадки, свої легенди, свої жарти. Якщо звикнути до них і сприймати як якусь буденність, місто на тебе образиться. Воно одразу ж відвернеться від тебе, перетвориться у звичайні кам’яні джунглі, в яких людина перетворюється в мурашку, і навіть найдивовижніші витвори його майстрів не подарують твоїм очам, твоєму серцю свою душу. І ти вже не відчуваєш тоді його суті, його дихання, його співу. А воно варто твоєї любові... Зараз ми пройдемо далі, і твоє почуття Хрещатику повністю зміниться. А тоді вже скажеш мені, що саме і є його головною рисою...

Вони рушили вулицею далі, розглядаючи будівлі обабіч. Тут, де зустрічаються шляхи з Подолу та Печерську, за книгою була Європейська площа. Мабуть, саме тут був єдиний, хай і не зовсім чіткий, збіг обох вимірів: Великозлуцький Народний дім стоїть на місці книжкового Українського дому. Тільки цей, скоріш за все, був збудований набагато раніше. До того ж творіння великого Корбюз’є**** сильно відрізнялось від опису тієї будівлі в книзі. Візниці з гори вниз і назустріч прямували тунелем під Хрещатиком, а він тут і не закінчувався, а вів далі, відрізавши добрячий шмат від гори на своєму шляху. Ще петровські майстри зробили так, щоб надати Хрещатику відчуття легкості, щоб він виривався в повітря, вивівши його за межі кручі метрів на тридцять вперед, завдяки чому здавалось, що ця вулиця веде саме в небо. Навіть і корінному киянину кожний раз здається, що варто зробити лише кілька кроків, а земля вже втекла кудись далеко вниз, до Дніпра, і ти вже прямуєш крізь повітря, відчуваючи не тільки власну легкість, а й неймовірне прискорення у просторі цієї тихої на перший погляд вулиці. І, щоб краще зрозуміти це прискорення, сказав Олесь Боженці, варто лише пригадати шляхи, що створюють Хрещатик, саме цим своїм злиттям епох і цивілізацій розганяють його і запускають у цей казковий політ над землею...

- Дійсно, відчуваєш себе птахом, - прошепотіла приголомшено Боженка. – А ще, коли дивишся на цю бронзову постать Петра на самому кінці, котрий у своїх думках там, попереду, в небі, починаєш їх чути... Чи він летить думками до себе в Московію, чи взагалі його зве до себе нескінченний простір...

Олесь мовчав і дивився на захоплене обличчя Боженки. Вона й сама була зараз птахом над Дніпром, стоячи на самому краю, з золотистим волоссям, яке жваво розвівав їй дніпровський вітер, зі стрункою спрямованістю в прозорість безхмарного неба. Здавалось, що варто їй зараз було розвести руки, як вони перетворились би в крила, і вона б злетіла. Злетіла б як пісня, як захоплення душі, як стрімкий щасливий погляд кохання. Він знав, відчував всією душею, що саме зараз, в цю мить, вона нарешті, зрозуміла Київ...
Це був геніальний задум Петра, у порівнянні з яким усе, що було збудовано в його часи, здається другорядним і буденним. Бо саме тут, злетівши разом з Хрещатиком у небесний простір над метушливим Подолом, над богемним Амстердамом, над чудернацькими теремами й церквами Нової Московії і над піднебесниками Нового міста, починаєш розуміти велику силу свободи, свободи особистої і народної, державної і всього всесвіту, тієї свободи душі, яка дарує нам велике й щасливе натхнення життя.

Боженка ще довго стояла так, злітаючи душею в небесні простори, а потім раптом повернулась до Олеся, і з її очей, повних небесним щастям, покотились по щокам дві маленькі сльозинки, котрі сяяли у сонячному промінні краще за всі діаманти світу. Це були сльозинки щастя, неповторного захоплення й радості від неперевершеності життя. Її переповнена почуттями душа просто бажала віддати йому своє дивне струміння, вона нестримно ринула теплом і щастям до його серця, і він умить зрозумів це особливо чітко. Боженка кинулась Олесю в обійми і притулилась мокрою щокою до його плеча.

- Любий мій, - прошепотіла вона тихо, але Олесь почув це всією душею. – Дякую за те, що ти є, що є Київ, що є... Поцілуй мене...

І він її поцілував... І не було у світі нічого найкращого, ніж зрозуміти, що ти кохаєш найпривабливішу у світі дівчину, яка разом з тобою летить над всесвітом, і що цей політ - назавжди.

***

* Вилаз – балкон

** Брама – вокзал. Сьогодні в Києві вісім залізничних брам: Львівська (1816) біля Краківської пл., Московська (1818) в Новій Московії, Кримська (1820) біля Кримського моста, Шведська (1821) на Подолі, Ляська (1830) на Сирці, Валаська (1839) на Турецькій горі, Балтійська (1853) поруч зі Шведською брамою, Волзька (1875) у Новому місті.

* Саарінен Пааво – гетьман Великої Злуки в 1845-50 рр. Представник Лапландії.

** Махмуд Аббас - гетьман Великої Злуки в 1915-20 рр. Представник Міжріччя.

*** Горак Іржі - гетьман Великої Злуки в 1855-60 рр., Масарик Томаш - гетьман Великої Злуки в 1925-35 рр. Представники Чехії.

**** Корбюз’є Шарль – визначний французький архітектор, який працював у Києві в 20-30 рр. 20 ст. За його кресленнями зведені будівлі Музею сучасних мистецтв, Наукового книговища, Народного дому, піднебесника “Небесний Птах” і Посольського містечка в Києві, Магістрату в Полтаві і Храму всіх вір у Пристані.