2. Близнюки

Уже третій день над Батурином* і його околицями тривала боротьба сонця з рясним дощем. Той приходив під вечір і не вщухав аж до обіду наступного дня. Він не був схожий на ті короткочасні могутні зливи, коли раптом налітає на місто потужна стіна водяних струменів, які зі злою силою нещадно б’ють у все, що трапляється на їх шляху до землі. Не було у нього нічого спільного і зі звичними нам дощами, які на певний час змивають з усього навкруги фарби літа, розкидавши по небу лахміття хмар усіх відтінків сірості.

Цей більше нагадував водяну мряку, яка непомітно осідала на листя дерев, на дахи будівель, на обличчя рідких перехожих чи вершників. Вода начебто проникала у все, що було перед нею, і вже потім, накопичившись допіру, розтікалась по землі калюжами та невеличкими струмками. І плакали від цього дощу верби, що схилили над Сеймом свої віти, так схожі на дівочі коси. І набухали вологою міцні стовбури велетенських сосен у батуринському лісі. І пригиналась додолу під мокрою ношею трава на лугах. І якогось хмарного кольору набувало жито на ланах, що тягнулись на південь від сивого лісу.

Але десь опівдні це рясний дощ кудись непомітно зникав, начебто сонце своїм жаром розтоплювало сірість неба і тягнуло своє ласкаве проміння до всього, що наситила вологою дощова мряка. Одразу ж у світі все змінювалось. Останні сльози падали із зелених стріл вербових листочків, і ті мов би чепурилися над дзеркально-блакитною гладдю Сейму. Починала підійматись трава на лугах, сяючи міріадами діамантових краплинок у сонячному промінні. Підсихали лани у сподіванні знов досхочу награтись у морські хвилі з розбишаками-вітрами. Поверталось у світ і життя з гомоном птахів у небі жаб’ячими похвальками в луках ріки. Вибирались з своїх схованок собаки і старанно струшували із себе таку ненависну для них вологу. І тільки вже потім розчинялись двері хатин, випускаючи під сонячне проміння людей.

Вибігла на вулицю й Наталка, донька батуринського священика Серафима. Поспішала вона до своєї подруги Марічки, котра жила на іншому кінці вулиці, бо ще вчора вони домовились збігати разом на беріг Сейму подивитись, як турецькі яничари будують стіни своєї залоги. Вона поспішала, старанно обминаючи калюжі, котрих після дощу створилось чимало на вулиці, і уважно дивилась собі під ноги, щоб не забруднити нові чобітки, які привіз їй два дні тому в подарунок дядько Семен із Києва. А ще кидала вона погляд на калюжі, в яких віддзеркалювались небо й сонце, і чомусь кортіло Наталці угледіти у цих перегорнутих клаптиках неба політ якоїсь пташини. Вона навіть загадала собі, що коли побачить таким чином птаха, то й щастя до неї у віконце заглядатиме щодня.

І диво таки сталося. Вона побачила ластівку у великій калюжі біля гетьманського подвір’я і вже збиралась підвести очі до неба, щоб ухопити її політ у блакитній вишині, як наштовхнулась на щось велике й кремезне, від чого дмухнуло на неї солодким і гірким запахом турецького тютюну і порохового диму. Вмить вона опинилась в обіймах міцних рук і почула задоволений регіт з неба.

Наталка кинула вгору справжні блискавки смарагдових очей і раптом зупинила весь свій гнів, побачивши знайому білозубу посмішку над лихими чорними вусами, а за ними і веселі чорні очі гарненького хлопця. Ця посмішка мов би сама передалася їй, та треба було достойно вийти з цього положення, щоб почуватись впевнено й гідно. Вона видерлась з його рук, відступила на крок і уважно окинула хлопця поглядом з голови до ніг.

- Ти чого переодягнувся? – суворо запитала його вона.

- А що, мокрим мені по місту ходити? – продовжував сміятись той.

- Ой, дива! – плеснула в долоні дівчина. – Так ти й мову нашу знаєш?

- А чому ж мені її не знати, коли рідна? – посміхнувся хлопець.

- А чому тоді московітам служиш? – не вгамовувалась Наталка.

- Яким таким московітам? – злетіли догори його брови. – Ти що, здуріла? Скільки себе пам’ятаю, у сотні Калюжного з ляхами бився... Та я взагалі тебе вперше бачу!

- Не кажи дурниць! – розлютилась дівчина і вперла руки в боки. – А хто вчора ввечері на нашому ганку мені підморгував, як не ти, коли дяк московський до батька заходив? Ти ж в охороні стояв... У московському каптані та ще й з рушницею... А тепер козацьку одіж натягнув, шаблею підперезався і з мене дурепу робиш...

- Це ти з мене дурня не роби! – поринув на Наталку ображеним поглядом хлопець. – Наша сотня години зо три тому в Батурин увійшла... Мабуть, наплутала собі чогось...

- Нічого я не наплутала! – відрізала Наталка. – Посунься, дай пройти! І не підходь більше до мене. Дай мені спокій. Шукай собі пригод в іншому місці. Теж мені блазень, переодягається...

І, різонувши хлопця холодними зеленими блискавками очей, вона гордовито пішла далі, а Грицько Поліщук очманіло дивився їй в услід і чухав потилицю, бо так нічого з цієї дивної розмови не зрозумів.

Сотня Калюжного, в який він пройшов усі бої від Жовтих Вод до Берестечка, тільки сьогодні прибула до Батурина за гетьманським наказом, щоб врівноважити тут сили після приходу до містечка турецької залоги та запобігти можливим сутичкам тих зі стрільцями з московського посольства. Сам сотник на шляху сюди застудився, тому направив до канцелярії Грицька з наказними паперами, наказавши ще й добре роздивитись турецьку залогу та розповісти докладно про неї ввечері.

 Отже, отямившись від цієї дивної зустрічі, Грицько пригадав наказ і поспішив до канцелярії. Але, як з’ясувалось, сьогодні дива для нього не скінчилися, бо коли Грицько наблизився до писаря, той зойкнув і поповз, хрестячись, під свій стіл.

- Він що, здурів? – здивовано промовив Грицько, повертаючись до іншого відвідувача канцелярії, якого ще не встиг розгледіти, і вмить викотив очі майже на чоло. – Та ні... Мабуть, це я сам з глузду з’їхав...

На Грицька дивилось його обличчя. Але хазяїном обличчя був хлопець у стрілецькому каптані. Обидва хлопці, козак і московіт, були схожі, мов дві краплини води. Здавалось, якась неземна уява народила в різних кінцях світу двох близнюків, а тепер, наче шуткуючи, звела їх перед писарським столом у батуринській канцелярії. Обидва були кремезні, засмаглі, одного росту, із густими бровами над чорними очами і лихими вусами. Навіть на підборіддях в обох були однакові ямки. Відрізняла їх лише одіж та, мабуть, ще й мова.

Та і московіт був здивований не менш за Грицька, бо водночас заклепав віями і навіть не стримував правого вуса, який почав потішно дригатись кудись вбік.

Хлопці ще мить стояли так, поки не прийшов час отямитись й зрозуміти, що сталося, після чого майже водночас ткнули пальцями один одному в груди і смачно зареготали. І зареготали так голосно й невгамовно, що з-за дверей світлиці вийшов сам батуринський воєвода Зенон Краплицький і дуже незадоволеним голосом наказав дотримуватись тиші. Хлопці проковтнули сміх і навшпиньки рушили геть на ганок.

Саме там, на лавці біля канцелярського ганку і відбулося знайомство козака Грицька Поліщука та московського стрільця Михайла Кальова. Нареготавшись досхочу зі своєї схожості, хлопці почали розповідати один одному нехитрі історії свого життя та про свої рідні краї та звичаї. І цікаво було Грицьку чути про далеку північну річку Унжу, що петляє між віковими лісами з непролазними малиновими хащами і брусничними галявинами та високими кручами, з яких дивляться на інший беріг невеличкі осельця, про суворі сніжні зими, про велетенських ведмедів, на котрих ходили майже не всім селом, про дивні гриби грузді, що смакують із сметаною, та про щук завдовжки в руку. А Михайло з захопленням слухав про всі ті битви, в яких добряче попрацював шаблею його новий товариш, про неприступні фортеці і замки, які покоряла козацька відвага, про вільне козацьке життя, де кожний сам собі був паном і про неосяжність Чорного моря, яке так вразило Грицька, коли Калюжний брав його із собою в посольство до татар. А потім Грицько пригадав дивну сьогоднішню зустріч із зеленоокою красунею і зрозумів, що вона переплутала його з Михайлом.

На відміну від веселої бесіди хлопців розмова батуринського воєводи з московським дяком Феофаном Довгополовим була дуже серйозною й тривожною. Зенон Краплицький вже другу годину терпляче слухав промову дяка, а той весь час повертався до однієї думки: Москва не вибачить козакам миру з Оттоманською імперією...

Існує багато думок істориків про те, що саме спонукало юного султана Мехмеда поспішити піти на перемовини з Богданом Хмельницьким майже одразу ж після того, як той прийняв пропозиції московського царя. Та і яких державних рішень можна було чекати від дванадцятирічного хлопчика, якого за шість років до того яничари привели до влади, скинувши попереднього володаря Оттоманської імперії? Відомо, що важливу роль у його становленні як султана грала валіде, султанська мати. Бо саме її першою зустрів у палаці Топкапи* і поцілував материнські руки оперезаний мечем майже у весь свій зріст новоспечений султан Мехмед IV. Бо саме вона привела кількома роками пізніше до поста великого візира Мехмеда-пашу Кепрюлю. Мабуть, і вона, що без сумніву, мала великий вплив на сина, мала певне відношення до того підпису під угодою з козацькою державою, який поставив на папері своєю нетвердою рукою юний Мехмед…

Не менше думок висловлюють вчені про те, навіщо султан надав молодій козацькій державі певні права, подекуди більші навіть за ті, котрі мало Кримське ханство. Незрозуміло багатьом, чому султан заборонив широко поширювати іслам на українах володінь козацького війська, сховавши джамії за мурами турецьких залог, котрі з’явились у кожному більш-менш великому місті. І чому він не схотів надавати більше прав у керуванні руськими землями своїм візирам чи козацькій верхівці, теж є основою для сперечань вчених мужів... При бажанні можна знайти не одну легенду і про хитрість козацьких посланників, і про нічні видіння великого візира, навіть про помилку писарчука, яку не помітили своєчасно й так підсунули під маленьку султанську руку... Про це можна було б написати окрему книгу, і була би вона не тоненькою... Але так чи інакше, заключивши угоду з Богданом Хмельницьким, юний султан Мехмед поставив козацьке військо на стримання Речі Посполитої та Московії, а сам розв’язав собі руки для боротьби за землі Цесарії та морські шляхи Венеції та Дженови**.

Та й не треба забувати, що і сам Богдан Хмельницький не одну годину провів у роздумах, із ким товаришувати народу, який виборов кров’ю собі свободу, щоб цю свободу не втратити. А утримати її було дуже важко в лещатах вір, котрі тиснули на подніпровські землі с усіх боків: з заходу – похмуре католицтво, зі сходу – пихате православ’я, із півдня – жорстокий і незрозумілий іслам. Піддатися будь-якій означало знов на століття залишити народ на рубежах кровопролитних війн і приректи його на долю виживання, а не життя. У будь-якому разі треба було чи назавжди відкрити для сусідів одну з сторін цього зачарованого трикутника, чи відкривати її на деякий час із тим, щоб зміцніти інші. І Хмельницький обрав останній шлях. Він підписав угоду з московітами у Переяславі, а за два місяці в Умані підписав схожу угоду і із султаном. І став чекати на наслідки.

Наслідки не змусили довго чекати на себе. Коли навесні 1655 року в Полтаву та Суми увійшли турецькі залоги, розгніваний цим московський воєвода Бутурлін прибув до Батурина, де перебував тоді Хмельницький, і почав лаятись на Богдана, як на холопа. На що Іван Виговський, який був присутній при цій розмові, тихо сказав, що холопами козаки вже були і нема різниці чиї холопи, ляські чи московські. Якщо саме це було підґрунтям угоди Москви з козаками, то така угода для них нічого не варта, навіть при тому, що ми однієї віри. І якщо цареві важливі засади Третього Риму*, козакам куди важливіші засади рівноваги. Бутурлін тоді ще довго тупав ногами і бризкав слиною, а потім розлючений відправився геть. А наприкінці червня багатотисячне московське військо під керівництвом Бутурліна вчинило справжній розгром у Чернігові і рушило на Батурин. Хмельницький того часу був у Києві, і московський воєвода знав це. Він розраховував на те, що заляканий загрозою війни з північним сусідом козацький гетьман приповзе на колінах молити миру, і це таки станеться, але вже на інших умовах, більш вигідних для Москви.

Звістка про руйнацію Чернігова долетіла до батуринського воєводи лише вчора ввечері. Краплицький одразу ж зрозумів, що чекає на його місто, і не гаючи часу послав вершника до гетьмана. Та все ніяк не міг зрозуміти, чому дяк Феофан Довгополов, який ще зранку прибув до козацької столиці, так і не завітав до міської канцелярії, віддавши перевагу довгій розмові з батуринським священиком, отцем Серафимом. Щось було дивним у цій поведінці царського посланника, начебто у того було якесь інше, своє завдання…

Яким було це завдання, батуринський воєвода зрозумів уже під час бесіди з Довгополовим, яка тривала вже не першу годину. Натякаючи на те, що і на Батурин чекає доля Чернігова, дяк вимагав повернення Хмельницького до козацької столиці, в двох верстах, від якої мав за день-два зупинити стрілецьке військо сам Бутурлін. Краплицький терпляче в котрий раз повторював, що вже послав гінця до гетьмана, а сам не вирішує державних питань, та Довгополов знов починав все спочатку, мов, би спонукуючи батуринського воєводу на гнівний вибух. Та, скоріш за все, як здавалось Краплицькому, московіти намагаються залякати його самого з іншою метою. Недарма дяк учора весь вечір просидів у отця Серафима, який не приховував своєї прихильності до Москви і при нагоді щоразу висловлював незадоволення угодою із султаном. Отже, московіти сподіваються на те, що Краплицький, зберігаючи місто від руйнації та його мешканців від розгрому, добровільно перейде на бік царя. І тоді у Бутурліна з’явиться ще один важіль тиску на Хмельницького, коли на його боці буде сам батуринський воєвода.

- І все ж дочекаймося гінця від гетьмана, - нарешті обірвав уже четверте коло неприємної розмови Краплицький.

- Бутурлін чекатиме ще добу, - раптом сказав щось новеньке дяк.

- І що тоді? – встромив гострий погляд у невловимі очі Довгополова воєвода.

- Не я це вирішую... – поспішно піднявся з лави дяк, намагаючись уникнути невідступного погляду Краплицького. – Отже, завтра опівдні я знов буду тут. Прощавай поки що, воєводо...

За кілька кроків від воєводської світлиці до канцелярського ганку московський дяк змінився, як у казці: замість хитрого лиса під сонячне проміння вийшов посміхаючись задоволений кнур. Як би не тягнув час воєвода, та все одно викличе до себе порадитись отця Серафима, а того він ще вчора добряче залякав загрозою поширення бусурманства по Русі та тим, що турки зведуть ту свій мінарет раніше ніж Богдан знайде кошти на будівництво в Батурині православного собору. А священик, якому Москва до вподоби, вовком гризтиме все, що загрожує об’єднанню православних під шапкою Мономаха. Треба, мабуть, підготувати ще його чимось, що вірніше було. Розмірковуючи над цим, Довгополов відпустив до кінця дня стрільця Михайла, що вистромився перед ним, та попрямував до будинку, який гостинні батуринці надали московському посольству прямо навпроти міської канцелярії.

Не менш за Михайла зрадів його звільненню Грицько, який уже встиг віддати писарю наказні папери і хутко збіг до товариша сходинками ганку. У хлопців з’явився вільний час, і їм хотілося провести його разом. Якісь братські почуття невідомо як виникли в їх серцях, і новоспеченим друзям мало було того, що вони дізнались один від одного. Їм просто хотілося ділитись своїми враженнями від цього світу, своїми знайомствами з невідомим і своїми відчуттями, якими так багато їх нагороджувало життя. В них ще не застаріла кров, ще не сховалось за зашкарублі мури дорослості дитинство, тому їх тягнуло розлетітись душею по просторах навкруги, сміятись, співати, бешкетувати разом. Своїми військовими обов’язками на сьогодні вони вже майже не були обтяжені, а на турецьку залогу Михайлу теж кортіло подивитись, бо справжніх турків за два дні перебування в Батурині він і не побачив.

Сонце добренько припікало, змушуючи землю парувати. Повітря від цього стало в’язким і гарячим, навіть й в тіні дерев жара наздоганяла й обліплювала гарячою соленою плівкою тіла людей. Волога одіж неприємно прилипала до гарячої шкіри, і невідомо що, одіж чи шкіру, хотілося скинути і поринути в обійми води, яка начебто хитро підморгувала сонячними відблисками із Сейму.

Розжарились на сонці і друзі-близнюки, які з невеличкого пагорбу спостерігали за тим, як напівголі яничари зводили дерев’яний мур навколо кількох уже готових будівель. Цікавим це видовище було тільки спочатку, бо дуже скоро очі звикли до одноманітних рухів будівельників, які в супроводі тягучих турецьких пісень розвантажували вози з колодами та тягли їх до хитромудрих пристроїв, за допомогою яких ці колоди підіймали догори. Навіть і потішний начальник будівництва, дебелий турок у розшитій фесці, який носився з дивними криками туди-сюди, досить швидко став таким само нецікавим, як і все яничарське будівництво. А за спинами друзів так спокусливо манила до себе прохолода Сейму, що вони довго не затримались на місці спостереження і, вгадавши в очах один одного свої думки, розреготалися весело та й пішли до річки купатись.

Дивились на турецьку залогу з іншого берегу й Наталка зі своєю подругою Марічкою. Щось зачарувало їх в цих незвичних напівсумних піснях, що долітали до них з будівництва, в цих засмаглих, налитих м’язами спітнілих тілах, які блищали на сонці, в цих неспішних і впевнених рухах їх власників, під руками, котрих на очах дівчат поволі виростали стіни майбутньої залоги. І вони, мабуть, ще довго так сиділи б тут, під вербовими вітами, спостерігаючи і мріючи кожна про щось своє, коли неподалік від них з гучним плеском впало у воду щось велике, а ще за мить перед дівочими очами забурлила оскаженіло вода, і з неї виринуло знайоме Наталці обличчя з чорними вусами...

Дівчина, яка ладна була вже злякатись, угледівши знайомі вуса, вмить прийшла до тями і люто блиснула очами на розбишаку.

- Знов ти? – піднялась вона з товстого кореня, на якому досі сиділа з подружкою, і гордовито хитнула головою. – Хіба ж я тобі не казала, щоб не з’являвся на моєму шляху?

В цю ж мить за її спиною заверещала Марічка, і, обернувшись, Наталка побачила точнісінько таке ж обличчя, як і у воді, яке з нахабною хитрою посмішкою дивилось на них із-за верби.

- Кому ти що казала? – запитало обличчя, сміючись у всі зуби. – І де? Сьогодні біля калюжі чи вчора на своєму ганку?

- Отож... – підтвердило обличчя з річки.

Наталка, яка збиралась вже ще більше дати волі своєму гніву, спочатку завмерла мов стовп. Вона подивилась за вербу, потім на річку і знов за вербу та раптом перетворилась на суцільну посмішку, бо нарешті второпала все. Вона з радістю додала свій тонесенький сміх до голосного реготу хлопців, і лише Марічка, яка від несподіванки та переляку аж сіла на землю, блимала очманілими очима не в силах вимовити бодай слово. І лише тоді, коли хлопці пішли по свою верхню одіж, Наталка розповіла подрузі, як сьогодні дала прочухана зовсім незнайомій людині. І коли одягнуті по всіх правилах своїх земель Грицько з Михайлом повернулись до дівчат, ті вже тоненько хихотіли під вербою, щедро розливаючи навкруги дивне сяйво веселих і щасливих дівочих очей.

Залишок дня вони всі вже провели разом, мандруючи Батурином і його околицями, і розійшлися, коли почало вже смеркатися, до того ж разом із сутінками на місто знов насунулась дощова мряка. Та хлопці ще не набешкетувались. Якесь веселе і трохи шкідливе чортеня, що ховалось в молодих душах хлопців, вимагало нових розваг та веселощів, і їм кортіло зробити ще щось дуже смішне та незвичайне. Тому вони й помінялися одягом та пішли кожний до загону іншого, бо дуже хотілось хлопцям дізнатись, чи розгадають їх витівку товариші по зброї у їх таборах. А щоб не розпізнали одразу ж бешкетників по мові, Грицько з Михайлом домовились підв’язати щоки ганчірками, начебто їх зубам стало вже зовсім негаразд, та й розпрощалися, блиснувши один одному в присмерку хитрими білозубими посмішками.

А ось Зенону Краплицькому того дня було зовсім не до витівок. Після того, як московський посланник пішов собі, батуринський воєвода години з дві міркував щось, нервово крокуючи світлицею і, смикаючи себе за довгі сиві вуса, а потім велів покликати до себе міського голову Нестора Білика та отця Серафима.

- Отже, панове, хочемо ми того чи ні, а московіти все одно ввійдуть у Батурин. – сказав він, розповівши гостям про свою непросту бесіду з дяком. – Те ж саме було і в Чернігові. Бутурлін йде карати Богдана, і поки не зустрінеться з ним сам на сам, будь-яке місто, чи то Ніжин, чи то Конотоп, чи, то Батурин, всі мають бути підкорені або силою московітів, або зрадою гетьману місцевої громади. Мене ви, панове, знаєте. Я з Хмельницьким із самої Січі по наших землях із шаблею пройшов, то й зради від мене ніхто не дочекається. Я налаштований битися, хоча б, то мені й життя коштувало. Богдана я не зраджу.

- Але ж ми в Переяславі й царю присягали... – заперечив отець Серафим.

- Ти, отче, в Батурині живеш, де московіти ще досить чемно поводяться... Якби ти, скажімо, в Сумах чи Миргороді жив, то побачив би, як дяки міських голів від влади відсторонюють і ведуться, як завойовники, а не брати по вірі... – живо відкликнувся Краплицький. – А хіба ж у тій угоді з царем було щось, що забороняло би нам інші угоди складати? Не було! Чи не сам Бутурлін тоді казав, щоб ми з Молдовою угоди домагалися? З Молдовою можна, а із султаном – ні?

- Я не про це... – почав священик.

- Чому ж тоді Москва назначає собі право карати нас за наші угоди? – не заспокоювався воєвода. – І ми маємо це проковтнути? Як те, що сталось в Чернігові? Чи не здригнулось твоє серце, отче, коли московіти там Борисоглебський собор із гармат розстріляли?

- Так туди ж турки набилися... – спробував захиститись священик.

- Усе одно, по храму православному, де ікона Божої матері – і з гармат... – відгукнувся похмуро міський голова з кутку світлиці.

- Між тим, султан після угоди з нами яничарам найсуворіший наказ дав не підіймати зброю проти московітів у будь-якому випадку, крім війни, - підхопив Краплицький. – І вони стояли за стінами залоги, не втручались, коли московіти козаків на вулицях рубали та хати чернігівців палили... Навіть коли стрільці і на них пішли, турки без бою почали відступати. Та ти й сам з сім’єю своєю в турецькій джамії сховався би, якби на тебе і на рідню твою із шаблею наголо йшли, чи не так?

- Усе одно, московіти – брати наші по вірі, - не здавався отець Серафим.

- Брати, отче, це прості люди, - знов відгукнувся з кутку Нестор Білик. – Ті, що землю орють. І байдуже їм, хто тієї віри чи іншої, лише б на жито, на хату, на землю твої не посягав. А ріжуть вони один одного тоді, коли можновладці між собою не розуміються. Ось тоді і віра в нагоді буде, бо чим ще людей залякати, як не нашестю невірних...

- Де ж ті брати наші по вірі були, коли ми своєю кров’ю наші лани поливали? – приєднався до міського голови й воєвода. – Чому ж на ляхів разом із нами татари ходили, а не московіти? Тут усе простіше, отче. Ми Московії лише для того і потрібні, щоб царю за наш рахунок було легше на турків та на ляхів давити. І щоб було звідкіля давити. Бач, яка сила у Речі Посполитою під пузом... Без нас царю Азов тільки й клювати, а з нами, дивись, і на Крим повалити всім загалом можна... А щоб ми слухняні були, тут тобі і віра єдина православна в нагоді... Тобі, отче, мабуть дяк учора й кошти на собор обіцяв? Та не ховай очі, бо він сам мені про це вранці казав... А не приходило тобі на думку, що цим братством та вірою єдиною нас просто купують? Щоб стали на царський бік та й мружили б собі очі на те, як тих, хто гетьману не зрадив, як свиней ріжуть... Таке, отче, може бути братство...

Кілька хвилин у світлиці тривала тиша. Кожний з присутніх дивився кудись у простір перед собою і мовчав, занурившись у свої думки. Разом із тишею у світлицю зазирнули сутінки, і воєвода піднявся, щоб запалити свічі. За віконцем світлиці чути було тоненький дівочий сміх та вибухи реготу молодиків, десь загарчав на когось собака, та чийсь чистий голос заспівав неподалік зухвалу козацьку пісню.

- Мабуть, не скоро ще ми сміх тут почуємо... – тихо сказав міський голова, коли воєвода повернувся на своє місце. – Треба виводити людей з міста.

- Мабуть, так, - погодився Краплицький. – Хоч я й поставлю свій полк та сотню Калюжного перед містом, та надовго нас не вистачить. Різанини, як було в Чернігові, не має більше бути. Тому треба починати це вже зараз...

- Ви що, збираєтесь битися? – викотив очі отець Серафим.

- Битися чи не битися, немає значення, отче, - зітхнув воєвода. – Бутурлін все одно місто спалить. Бо він прийшов карати.

- Та ні! – відсахнувся й перехрестився священик. – Не може такого бути!

- То ж покличемо розвідку нашу, хай тобі хлопці скажуть, де сьогодні військо царське зупинилось, куди московські гармати націлені... А ще подивись, як з самого ранку полк стрілецький з міста піде... І як опівдні спішно звідсіля в тому ж напрямі дяк з посольством свої сунеться... І де саме Бутурлін буде на пана Нестора з ключами від міста чекати...

- Ні! – не вгамовувався отець Серафим. – Я з хресною ходою назустріч московітам вийду...

- Не варто, отче, спробував м’яко заперечити Краплицький. – Дай краще людям від лиха сховатися, бот нічого доброго з цієї ходи не буде...

Та священик вже підхопився й поспішив до виходу зі світлиці. Краплицький і Білик сумно подивились йому в услід і, коли за ним зачинились двері, обидва зітхнули глибоко й тривожно.

- Зараз він, мабуть, до дяка сунеться... – підняв очі міський голова.

- Нехай. Кожний до своєї правди докопується сам, - відповів воєвода. – Та не можна гаяти часу, друже Несторе. Починай людей з міста виводити. Щоб завтра до полудня місто спустіло. А я зараз до Калюжного піду, та ще Алі-пашу, яничарського начальника попередити треба. І ось-ось має конотопська сотня підійти, я до них ще зранку гінця послав... Ідемо, друже, бо часу у нас замало.

Коли Краплицький з міським головою вийшли на канцелярський ганок, Батурин уже накрила своєю мокрою долонею дощова мряка, крізь яку нечітко виднілись деінде вогні у віконцях хатин. І як не приглушувала звуки ця водяна завіса, все ж прорвав її глухий кінський тупіт. Це підходила на допомогу батуринцям конотопська сотня на чолі з лихим рубакою Іваном Непийпиво...

На світанку наступного дня стрілецький полк, що охороняв московське посольство, як і передбачав напередодні батуринський воєвода, рушив із міста на схід. Заспаний Грицько, який пізно ввечері замість Михайла прийшов до стрілецького табору, так і не зрозумів нічого, коли всі навкруги підхопились й розбудили його, але схопив рушницю і побіг за всіма шикуватися, а потім рушив у строї кудись через вологий кисіль повітря. Дивно було, що назустріч стрільцям один за одним їхали вози з домашнім добром та дітьми, а за ними йшли батуринці, які намагались не дивитись на московських вояків, а у тих, хто все ж таки дивився, в очах палали образа й ненависть. І всі мовчали. І лише одного разу в бік крокуючих стрільців полетіли слова, які змусили Грицька здригнутися...

- Теж мені, брати... – процідив крізь зуби сивий сухенький дідусь, котрий стояв біля возу, що застряв у грязюці. – А ми, дурні, шапки в Переяславі за царя в небо кидали... Нічого, братці наші єдиновірні, віділлється вам колись і Батурин, і Чернігів...

Саме тут Грицько з жахом збагнув, що сьогодні чекає на нього. Його вели на бій, і цей бій мав відбутись сьогодні, і що найстрашніше, він крокував зараз серед тих, із ким мав би у цій битві битися. Він приголомшливо рухався в стрілецькій юрмі і намагався опанувати себе. Втекти зараз було неможливо, бо йшов він в самісінький середині тісного стрілецького строю. Треба швидко було знайти якесь рішення, та на зло нічого на розум не приходило, і Грицько місив чоботами утворену рясним дощем грязюку далі, стискуючи ненависну рушницю і незряче дивлячись собі під ноги.

Та йшли стрільці недовго. На підходах до міста вже розташовували свої гармати московські пушкарі, за ними підходили зі сходу один за одним піхотні полки, а по боках сірого натовпу, що наїжачився тисячами рушниць, скупчувались кінні загони. Тут же на невеличкому пагорбі налагоджували великий намет, мабуть, для самого Бутурліна. Усе тут змішалось, і здавалось, що тут, серед безладного руху і нестримного галасу взагалі не буде порядку. Та поступово вся ця військова мішанина приходила до якогось строю. Щось болюче тривожне було в цих галасливих приготуваннях, і Грицько навіть розгубився під тиском думок, що швидко змінювали одна одну в його збудженій свідомості. Він то благав небо, щоб нічого страшного не сталося і все розійшлося миром, та в наступну мить бажав всім серцем батуринцям щонайшвидше встигнути залишити місто до початку бою, потім щиро співчував Михайлу , котрий, як і він, готувався до бою проти своїх земляків, і лаяв себе за цю дурну витівку. А ще пригадав він зелені очі ба туринської красуні, яка мабуть вже залишила свою оселю і їде зараз кудись в невідомість на тряському візку далі, далі, далі від вогню, крові й ненависті...

Він дивився на вологі від дощу обличчя московських вояків, на котрих і сліду не було будь-якої злоби, вони були діловиті, зосереджені, але ніяк не переповнені ворожнечею. Вони просто готувались до виконання своїх нехитрих обов’язків, які вони мали пронести крізь кривавий вихор битви. Мабуть, і Грицько поводився таким само чином, якби його сотня готувалась десь на березі Михайлової Унжі до нападу на той же далекий і відомий йому лише за назвою Юр’євець...

Та чому він має ненавидіти тих же костромичів чи юр’євців, подумав Грицько, коли в них таке ж життя, таке ж кохання, такі ж красуні і така ж любов до рідної землі? Може, краще ділитися цією любов’ю, ніж приймати за істину закони ненависті, які назначають людям деякі можновладці? Навіщо ми інколи вибираємо злобу, коли серце у всі часи благає любові? А ще...

Але тут стрільці навкруги нього знову рушили, тепер вже в напрямку Батурина. Грицько лише краєм ока побачив на пагорбі біля намету важку постать московського воєводи, котрий махав руками в напрямку козацької столиці, начебто підганяючи цим своє обважніле від дощової вологи багатотисячне військо. Іти прийшлося недовго. Бутурлін зупинив московітів на краю широкого лану, який примикав до міста зі сходу. Звідсіля було вже добре видно і рядок старих верб вздовж Сейму, і міські укріплення з посірілими від дощу дахами за ними, і недобудовані дерев’яні стіни турецької залоги. Можна було добре роздивитись і захисників Батурина. Під міськими мурами стояв полк Краплицького, біля мосту через Сейм Грицько побачив знамена своєї сотні, праворуч вздовж лісу з колами та сокирами стояли ті мешканці міста, що залишились на його захист, а з південного боку навіть через дощову мряку блищали яничарські ятагани.

І коли здавалось, що все навкруги завмерло перед жорстокою битвою, ряди стрільців трохи посунулись, і поруч із Грицьком, важко дихаючи, пройшов сам Бутурлін, за яким служки тягнули великого різьбленого стільця. Стілець цей поставили перед московським військом, і товстий, похмурий воєвода неспішно опустив на нього своє важке тіло у довгополому каптані.

Отже московіти чогось чекали, Грицько зрозумів це одразу. Та з виду Бутурліна можна було здогадатись, що кров проллється в будь-якому разі. То ж треба було і йому дочекатися початку бою, скориставшись плутаниною якого, можна було б непомітно втекти до своїх...

Нарешті, на батуринському мості щось почало відбуватись. На дерев’яному його настилі з’явились кілька вершників, які стрімголов полетіли в бік московського війська. Це вивозив з Батурину своє посольство дяк Феофан Довгополов, який так і не отримав потрібної Москві відповіді від батуринського воєводи. Та не встигли вони проїхати й половину свого шляху до стільця Бутурліна, як із міста почувся церковний передзвін, і до московітів рушила досить чисельна хода, на чолі якої йшов простоволосий отець Серафим з іконою Божої матері на руках.

Міському голові Нестору Білику так і не вдалося відговорити священика від цієї хресної ходи. Навіть незважаючи на досить неприємну останню свою розмову з московським дяком учора пізно ввечері, отець Серафим свято вірив, що православне боже слово є запорукою, є вищим за все, що православним значно легше порозумітися, ніж будь-кому у цьому світі. На заклик священика відгукнулось і чимало батуринців, а міський голова не мав у серці права покинути їх напризволяще, тому він крокував трохи позаду священика поруч з його жінкою та дітьми, Наталкою та малим хлопчиськом Любомиром. На всяк випадок за хресною ходою рушила й сотня Калюжного на чолі із самим сотником, хвороба якого щезла в ту ж мить, коли Краплицький лише натякнув тому на можливу битву.

Піднявся, широко посміхаючись, зі свого стільця і Бутурлін, дарма що дяк, який тільки-но зіскочив з коня, намагався довести воєводі, що батуринці скоріше налаштовані на смерть в бою, ніж на те, щоб підкоритись царевій волі. Воєвода так сильно сподівався на відсутність єдності в козацькому таборі, що й не прислуховувався до схвильованих слів Довгополова, а просто чекав, коли мешканці міста покірно піднесуть йому такий бажаний ключ від козацької столиці.

Отець Серафим нарешті підвів ходу майже до московського війська, після чого вклонився московському воєводі до землі та перехрестив його. Передзвін стих, і священик почав говорити. Він прохав не задавати місту і батуринцям шкоди, як це сталося в Чернігові та не чіпати ні в чому не винних вояків турецької залоги, він довго говорив про православне братство і про христові заповіді, і це почало дратувати Бутурліна, який чекав зовсім інших слів. До того ж він припустив, що священик звертається не стільки до нього, скільки до його вояків, що стіною стояли за воєводською спиною. Посмішка Бутурліна спочатку стала кривою, а потім кінці губ і взагалі впали до м’ясистого його підборіддя.

- Ти хто такий, щоб вчити мене, царського воєводу? – посунувся він важким своїм тілом на сухенького, невисокого священика.

- Хіба я вчу тебе? – навіть не похитнувся отець Серафим. – Я прийшов до тебе зі словом божим. Не більше.

- Чи ти ближче до Бога, ніж цар? – кинув злі блискавки в обличчя священика Бутурлін. – Не бери на себе забагато, старче. Царя нам і вам призначив сам Бог, а ви зрадили царя, отже й самого всевишнього...

- І це Бог надав тобі право, вбивати братів по вірі, стріляти з гармат по православному собору? – раптом підняв чисті очі на воєводу отець Серафим.

І тут Бутурлін покрився червоними плямами, а в очах зимовим холодом застигла люта ненависть. Розлючений воєвода плюнув священикові в обличчя зі словами, що всі черкаси однакові й продажні, а коли той зауважив, що не личить братіям по вірі прикривати християнськими словами бусурманські вчинки, боярин ще й наказав відшмагати його різками.
 
Старий отець Серафим, якого на очах у батуринців стрільці повалили на землю і зірвавши одяг почали сікти як якогось злочинця, тримався до останнього. Відхаркуючи кров’яні згустки на сиве волосся, він молився за справжнього Бога, котрий живе на небесах, а не в Москві, і який вкладає в людські руки хліб, а не зброю.

Грицько побачив нарешті Михайла, який стримував Наталку, яка пораненим птахом билась в його руках. Вона кричала, Грицько, бачив це, та мабуть небо навмисне зупинило в часі всі звуки, крім одного – протяжливого й бездушного свисту різок, якими катували маленького старця два величезних московіта. І здавалось вже, що священик вже втратив останні сили, бо тіло його якось обм'якнуло і навіть не здригалось після кожного нового удару.

- Пам’ятай, воєводо, цю мить... – раптом прохрипів крізь неслухняні губи отець Серафим.

– Цим ти вбиваєш в собі Бога, якщо він тебе вже не покинув...

Бутурлін заревів і з червоними від власного безсилля та нестримного гніву очами вихопив різку з рук одного з катів, щоб вкласти всю свою ненависть в удар по цих сухих, непокірних губах.

Але тут сталося щось дивне, бо вдарити старця воєвода не зміг. Усім навкруги навіть здалося, що час на якусь мить просто зупинив свій біг. Рука Бутурліна раптом мов би обломилась, якось неприродно закотились його очі, він зойкнув зовсім не по-дорослому, захитався й почав мішком осідати на землю.

І лише тоді всі почули гулкий відгук пострілу, а миттю пізніше завороженими поглядами поцілились в одного зі стрільців, який відкинув рушницю з нахабним сивим димком біля дула і кинувся щосили до нерухомого тіла священика, підхопив того на руки і побіг з ним важкими кроками у бік завмерлих від несподіванки батуринців.

Першим з московітів отямився дяк Довгополов. Він вихопив пістоля з рук найближчого стрільця і пальнув з нього у спину перебіжчика. І знов перебіг часу різко загальмував, наче невидимий вершник щосили рвонув на себе поводи...

Грицько, якому залишалось кілька кроків до своїх, відчув раптом, як щось боляче вдарило його в лівий бік і як одразу ж почали покидати його сили. Він вже не біг, а йшов, хитаючись, він бачив простягнуті до нього чиїсь руки і прямував до них, щоб передати їм посічене у кров тіло отця Серафима, він навіть посміхнувся побратиму Михайлу і встиг зазирнути в розгублені зелені очі Наталки. І лише тоді, коли священика зняли з його рук, Грицько зрозумів, що вже не відчуває під собою ніг і побачив, як земля стрімко полетіла на нього, прямо в обличчя, окропивши його спітнілі щоки трав’яною росою. Слідом за цим почало швидко зникати денне світло, безсиле проти безпристрасної чорноти вселенської ночі...

Грицько вже не бачив, як застрекотіли перші постріли, як Бутурлін, якому він відстрелив пів долоні, прийшов у себе і погнав своє військо на козацьку столицю, як сотня Калюжного кинулась на захист учасників хресної ходи і майже вся полягла під вогнем стрілецьких рушниць. Не бачив він і того, як московські гармати трощили батуринські мури, як полягли в запеклому бою під шаблями і пиками царської кінноти погано озброєні міщани на крайці лісу, як загинув воєвода Краплицький, який з маленькою купкою козаків уперто намагався прорватись до намету Бутурліна, як завзято, до останнього захищали батуринський міст турецькі яничари, прикриваючи відступ козаків, як порубали сотника Івана Непийпиво, котрий кинув свою сотню прямо на московські гармати, як московіти ввірвались в Батурин, підпалюючи все на своєму шляху. І ще не побачив він безсилого погляду вмираючого від чисельних ран свого сотника Калюжного на маленького хлопчика Любомирчика, який з великими, як світ, сльозами на очах стояв серед кривавого пекла та благав піднятися свою вбиту матінку...

Грицько прийшов до тями лише через добу, коли візок, на якому Михайло, Наталка та Нестор Білик везли крім нього й отця Серафима, покрив більшу половину відстані від козацької столиці до Переяслава. Михайло вправно порався з конями, а донька священика з міським головою доглядали поранених. Куля влучила Грицьку в бік трохи нижче серця, і від сильної кровотечі він почував себе дуже слабким.

На перепочинку в невеличкому селі біля живописного ставку Наталка, очі якої посіріли від душевного болю і втоми, розповіла хлопцю про битву і про те, як Михайло з міським головою витягли її з батьком з пекельної мішанини, як поховали під вербою над Сеймом її мати та маленького братика, як знайшли кинутий кимсь візок і, засвідчившись, що Батурина вже більше нема, спішно поїхали до Переяслава, де гетьман мав збирати велику козацьку раду. Дещо про битву розповів і Нестор Білик, тільки Михайло мовчав весь час, зосереджений на своїх думках. Там, в його голові багато чого змішалося за ці два дні, і щоб знайти себе у цьому безглузді світу, хлопцю потрібний був час. Та зараз часу на це просто не вистачало. Та через своє мовчання Михайло кидав на побратима теплі погляди і не давав тому говорити, зберігаючи сили пораненого.

Візок знов рушив на захід. Та їзда ця була для Грицька нелегкою: він намагався стримувати свій стогін, коли віддавались біллю в його тілі скачки коліс на вибоїнах. Поруч лежав отець Серафим, який почував себе ненабагато краще хлопця. Старий весь час намагався підняти голову, щоб бачити небо. В його очах, вицвілих від часу і страждань, була якась дивовижна світла глибина, мов би він пізнав усю неосяжність людської душі. Священик весь час мовчав, лише коротко відповідаючи на питання доньки. Він і не хотів говорити, бо намагався якомога довше утримати в собі почуття повноти Бога в серці. Він знав, що диявол, який змушував його помилятись і робити прикрі помилки в житті, нарешті покинув його душу. Тому по губах отця Серафима час від часу блукала посмішка, а в небі він шукав підтвердження своєї правоти і знаходив її десь далеко в прозорій блакиті.

Кровотеча у Грицька була занадто сильною, і вночі він почав частенько втрачати свідомість, незважаючи на всі зусилля Наталки, яка вже не відходила від хлопця. Життя поволі покидало його, і він розумів це. Він з останніх сил намагався триматись якомога більше, щоб не засмучувати всіх тих, кого вже відчував своєю родиною. Та на останньому перепочинку Грицько покликав до себе Михайла.

- Жаль, побратиме, що на витівки наші мене вже не вистачить… - посміхнувся він другу запеклими губами. – Може це й добре, бо обидва на Наталку око поклали… Бережи її, друже, та цілуй тепер за нас обох. А ще… Знайди можливість, завітай колись у Корець, що на Поліссі, знайди там батьків моїх Семена та Ганну… Хай вони знають, що їх єдиний син живий і веселий, що у нього все гаразд… Розумієш, про що я, побратиме?

- Ти завжди будеш в мені, друже, - охрипло промовив уперш за ці дні Михайло, навіть не соромлячись сльози, що раптом упала на його вуса. – Я все зроблю, бо ми вже - більше, ніж близнюки, більше ніж побратими…

Грицько слабко посміхнувся і простягнув свою руку Михайлу, мов би намагаючись перелити в нього своє останнє тепло. Так він і помер із щасливою посмішкою на губах, а Михайло ще довго стискував охололу руку свого побратима. Він навіть і не чув, що йому казали Наталка й Нестор Білик, не бачив, що вони робили поруч, він цілком занурився у спогади таких коротеньких миттєвостей останніх днів, котрі з’єднали душі з двох кінців світу.

- Він не помер, Мишко, він віддав свого Бога тобі, - раптом почув він слабкий голос отця Серафима. – Отже тепер й живи гідно за двох…

Наступного дня Богдан Хмельницький зібрав велику козацьку раду в Переяславі. Козаків до болю в серці вразила звістка жорстоку про руйнацію Чернігова московітами, які не посоромились розбити гарматами Борисоглебський собор у місті і нахабно познущались з місцевих мешканців. А коли прямо у вир козацького натовпу на площі Михайло Кальов із Наталкою привезли вмираючого отця Серафима та бездиханне тіло Грицька Савчука, і розповіли, що козацька столиця на берегу Сейму знищена вщент, а її мешканці чи вбиті, чи ганебно розігнані в різні боки, не витримали вже й ті старшини, котрі більше за всіх стояли у січні минулого року за унію з Москвою. Так друга Переяславська рада скасувала рішення першої, і козаки налаштувались на відсіч своїм булим союзниками, які вірою маскували свої істинні замисли.

Тут же, під Переяславом тиждень по тому і було розбите військо Бутурліна. А вже восени козаки просто розтрощили московітів під Брянськом і вже збирались йти на Москву, та переляканий цар Олексій Романов поспішив підписати мир, бо з півдня на нього вже насувалось велике військо кримських татар та турків, яких султан послав помститися за загибель своїх залог в Батурині й Чернігові. І вже після цього на подніпровських землях нарешті встановився спокій.

А на початку нового року містечко Корець, що на Поліссі, гуляло на весіллі сотника Грицька Савчука та зеленоокої красуні Наталки. Був тут і Нестор Білик, який і словом не обмовився про запеклу битву під Батурином і її наслідки для цих щасливих молодят. Усе це вже було, а зараз починалось нове життя, життя веселих посмішок та світлих надій. А пам’ять… Вона залишиться тут же, на високій кручі над річкою, де виросте собор на честь отця Серафима і невідомого всім козака, який віддав своє життя заради цього повного пісень майбутнього.

***

* Батурин – місто на р. Сейм неподалік від Чернігова. До 1655 р. в Батурині була розташована гетьманська канцелярія, завдяки чому Батурин негласно вважався столицею молодої козацької держави. 2 серпня 1655 р. московське військо на чолі з Бутурліним, незважаючи на ярий супротив захисників, повністю знищило місто. У 1665 р. за наказам І.Виговського Батурин був відбудований у тому ж вигляді, який мав і до руйнації. Згідно з тим же наказом Батурин був проголошений містом козацької пам’яті.

* Топкапи – султанський палац у Стамбулі

** Дженова – Генуя

* Третій Рим – ідея зростання церкви з державою, що існувала в Московському царстві в 16-18 ст. З'явилася у 16 ст. після перетворення Московського князівства в царство. Ідею виніс чернець Єлізаровського монастиря (під Псковом) Філофей, підкреслюючи всесвітнє значення Московської держави як спадкоємиці Візантійської і Римської імперій. Минуле людства Філофей розглядав як історію трьох обраних Богом народів і держав. Першою (“Перший Рим”) була Римська імперія, що впала під навалою варварів. Другою (“Другий Рим”) - Візантія, яка після укладення Флорентійської унії 1439, а отже відступу від істинної християнської віри, якою являється лише православ'я, була покарана Богом, покараний і “другий Рим” - Константинополь (в 1453 взятий турками). “Третім Римом” стала Москва, а четвертому Риму, за висловом Філофея, не бути (“Два убо Рими падоша, а третий стоит, а четвертому не быти”). Певне підґрунтя для цієї теорії давав шлюб великого Московського князя Івана III з племінницею останнього візантійського імператора Софією Палеолог, після якого Іван III титулувався царем, а на гербі Московії з'явився візантійський двоголовий орел. Православна московська церква підтримала ідеї Філофея, представляючи Москву серединою і останньою опорою світового християнства. З утворенням Великої Злуки почала втрачати вплив на політику керманичів Московії, а в роки правління Івана Романова була зовсім забута.