в д не у небуття

чи ти знаєшь дівчину з 29-ої?
про неї тобі я хочу розповісти.
якого дідька вона живе наді мною...
я знову не можу втримати води з очей!
я чую її: вона ходить боса
кімнатою тихо протягом ночі.
то плаче у голос, то тихо ридає.
а сльози гарячі підлогу зжигають.
краплинами крізь підлогу мені на обличчя,
ловлю їх губами, доки вона плаче.
від неї до небуття.
її щоденники-простигни-читаючи,
я збирав бруд, кожною клитиною своєю.
я вирвав листа і сховав у рукав.
я спустився лозою до свого мраку,
залишая позаду страхіття й кошмари.
повернувся до свого жаху.
від неї у небуття.
панчохи в неї кольора крові!
безглуздо, але прижавши вуха до потовку.
я стоячи чую звуки тужливого стогону.
її на колінах я уявляю:
ось вона ходить, раптом падає ніц
і плаче, і плаче, і плаче.
від неї у небуття.

і скажи мені, чому? чому? чому?
потовк все рухається, а меблі знов
перетворюются на змій.
і як соль мені на рану -
сліпе бажання володіти нею!
ця рана, що змушує божеволіти!
але ж я знаю, як тільки торкнуся я неї,
відразу небажаною стане вона.
ось чому їй потрібно піти!
піти звідси у небуття.
від неї у небуття.