Спогади...
- 1. -
***
Лист за листом,
Точить пам`ять
В ієрогліфах змісту...
***
Зів’яле листя під ногами,
Зеленою травою проросли,
Це наші спогади,
Крила ж - весни...
Та синь, куди наш шлях
Веде... як попіл Арігамі.
З минулого свого,
Де рок схрестив свій меч...
І сонце, крізь дощі й тумани,
Крізь райдуги ворота
В повінь долі,
Де ми завжди на кручах сивих,
Дніпро... твій спогад
Заспокоїть, бо він
В край отчий, свій шлях веде...
А скільки ж ним пройшло людей,
Чия затерта в полі доля,
Ковилі, льон...
Ярило в день...
***
Чи останні листи,
Ті, що в небі оставлю...
Що побачить вона опромінь...
***
- 2. -
Весь небосхил вже під ногами...
Між роком та судьбою, як межа,
Духмяний сливи цвіт...
Вперед уносить нас,
З минулого калитки.
***
Де в кожнім відголосу небосхил,
Що під ногами, в дзеркалі калюж розбився...
І не повернеш вже... вчора...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(Вариация на русском языке к 1й и 2й части)
ВОСПОМИНАНИЯ...
***
Лист, за листом,
Точит память,
В иероглифах содержания...
***
Листья, увядшие под ногами,
Их прорастает весенняя зелень, -
Это наши воспоминания...
***
Та синева, куда наш путь ведёт,
Как пепел Аригами из прошлого,
Где рок свой меч скрестил...
Навечно унося отчаяньем
День прожитый...
***
А сколько же прошло людей,
По млечной снов дороге,
Излитой, как река, - с корнями в небесах...
Чья затёрлась в поле судьба,
Лишь лён, ковыль... да солнце в день.
***
Всё небеса исхожены...
Меж роком и судьбой,
Цветенье сливы...
Вперёд уносит нас,
От прошлого ворот.
***
В каждом осколке неба,
Под ногами, в лужах...
Не вернёшь вчера...
***
Иль последние листы,
Те, что в небе оставлю,
Что увидит она опрометью... меж своих дней.
Свидетельство о публикации №106041700589
Скільки з них щє дітьми...
В пітьмах полурозкладу...
***
Трішчить ліс,
Наповнений смутою й сумом,-
так міркують дозіметри...
***
Ще вчора ми бігди між сосен,
Де ти тільки в памяті стежка...
Що з весни увійщла в небосхил.
***
26.04.2006 20років...
000000000000000000 ...
ПОМ'ЯТАЙМО! Нас щє 53 мільйони...
В 1906 році було майже 85 мільйонів.
Алексей Сикорский 25.04.2006 05:19 Заявить о нарушении
Витрішщив очі вперлись розумом в пустеє...
Де дух панує справжній, що омина сумління в ніч,
Та опановує людськую гідність в серці й розум?
Нема його, хіба що кладовищ тенета,
Здіймуть свій мертвий галос до живих...
Писав б для них, но їх не чують серця вуха,
Що спини кожний тиждень знову гнуть, на нових яничар...
Свовілля, з авантюризмом в авангарді здійма свої крила..
Реве "батіг", і вчять для пустощів юначей,
Та рідний став кістляв язик, скрізь суржика лунає сморід,
Де техногенні жернова, вже модь труть і з хрустом мелють...
Щоб з долі їх пожать жнива... Це все, як є - моя оселя...
Колиска в пам`яті... хіба ж... це прагнули вітчизни діти,
Мої діди, батьки, брати... що не щадили животи,
Життя поклавши за час кращій, для їх онків та синів...
Як свині, загнані у хлів їх сподівання новим катом...
Немає вісника до віку, лише в землі моїх батьків,
Лиш ненажерливих катів там зграй прагнуть панувати,
Де вчора був вогнь святий, сьогодні стихлий до розплати...
Алексей Сикорский 27.04.2006 07:06 Заявить о нарушении