Не в дчувай таке н коли

Яке ж мерзенне слово те ..”байдужість”..
І холод і жорстокість в ньому є
Воно за мить все може так спаплюжить,
Що серце каменюкою стає...

Вона за гнів страшніша і за зраду
В очах життя ні краплі, тільки скло
Байдужість і нема душі розради
Деревенієш і стаєш раклом

Живе людина лиш до того часу
Коли ще жевріє в душі вогонь!
Коли ж там тільки крижані прикраси
І жить стає не весело либонь!

Прокинься, сердце!..Позривай завіси,
Що заважаюсть відчувати світ!
Зігрійся думкою про гай за лісом,
Про божевільний яблуневий цвіт!

Про те, що є в тобі іще життя,
Дмухнути – і вогонь займеться знову
Не вір, що вже не має вороття
Останній раз відкрий себе любові!

Байдужий погляд знищує усе
Вогню подібно щирість спопіляє
І навіть опіки від сліз знесе
Байдуже серце, що тгивог не знає

Живімо ж так, щоб себе не зріктись!
Вогнем палаймо, відкриваймо душу!
Людино, глянь на себе, схаменись!
Достукатись до тебе хочу..мушу!

Ми маємо навчитись віддавать
І відчувати біль й радіти диву
І прагнути байдужість подолать!
Плекать прекрасне...ніжно і дбайливо.