дiлетант

Я - ділетант високого польоту...
якби я мала шанс себе знайти,
то почала б с початку і в путі
шукала б не зими - цвітіння глоду...

знаходячи невтомні вечори,
коли метеликом летиш до світла,
радію - є ще вільний час у світі,
і є бажання линуть догори,
до неба, що зливається із морем
і сутініє, наче небуття...
Шепочуть хвилі - "мить невороття
порівнюй з світовим - великим - горем..."
Вмирає піна, рветься до піску,
сурмує і штормить... кричить і плаче:
"невдача... звідусіль сама невдача..." -
і сипле, мов бурштин, до ніг луску...

Співає сяйво, обіймає тіло
і від душі лишається лиш тінь...
рожева мрія... волошкова синь...
серпанку саван - як ведеться, білий...

і час тече в горлянку, мов отрута,
і очі знемагають від жалю -
люблю я жити, Боже! як люблю!
зніми з мене невпевненість і смуту!

надай же сил, щоб витримати все,
щоб у душі не оселилась зрада,
щоб я зважала на твої поради
і не була уквітчана вінцем...

я ділетант - в мольбі, в житті, в недолі,
я бачу Сонце і надвічний Світ...
мені так мало зим, так мало літ,
і я прохаю про одне - про Волю!
надай мні, Боже, крила молоді,
щоб мала я летіти без упину,
щоб мала малювати ЦЮ країну,
щоб сторонилась темряви й біди,
щоб небо обіймало мене, Боже,
коли до нього рину у політ...
мені так мало зим... так мало літ,
що ти відвів ночам моїм порожнім...

але я - ділетант... Не в тім біда!
життя іде і розум прибуває.
у світі ще багато я пізнаю,
в душі моєї - легкая хода...

Бо там, де Сонце поцілує небо,
де хвилі смажить сонячна зоря,
дощу перлини пригорну до себе
й впаду на зновнароджені поля
і проросту коханням і турботой,
і прожену із серця давній жах...
така моя на всі віка робота -
народжувати радість у очах!