А рассвет умирал...

Вибирав довго. Прискіпливо оглядав кожен листочок, кожну пелюсточку, адже мав вибрати найкращі і світі квіти для двох дивовижних жінок.
Сестра – як спалах, яскравий, живий. Сестра +38(044)- як вихор, сильний, невгамовний, Як навколо сонця обертаються планети, так навколо неї обертається світ. Все кипить і вирує, проймаючись її несамовитою спрагою життя. І вона закохана у цей світ, у шалений біг часу, в його новизну і непередбачуваність. Їй – троянда рожевого, глибокого, насиченого кольору.
Дружина – то ніжність. Дружина – то тиша і спокій, то лагідний янгол, що несе відпочинок від метушні буденності. Дружина – то затишок, в її очах – ніжне світло кохання, м’яке світло її душі. І все навколо неї просочене її теплом і любов’ю. Для неї – троянда ніжна, світанкова. Жовті-жовті біля самої стеблинки пелюсточки хиляться одна до одної тремтливо-рожевими краєчками, і в кожній – справжній світанок, усі його кольори й відтінки, від білого до жовтогарячого й малиново-рожевого. Ніжність...
Він любив дарувати їм квіти, бачити в їхніх очах радість, яка може бути тільки в очах жінки, якій дарують квіти: є в них і щире здивування, і дитячо-безмежне щастя (ніби не квіти їм дарують, а небесну зорю), і... і ще тисячі відтінків почуттів, яким немає точної назви, просто – радість.
Він знову хотів бачити ці очі, хотів розвеселити і здивувати, хотів, щоб їм було радісно. Побачив. І сам був щасливий з їхньої радості. Зірочок на вечірньому небі ніби побільшало враз, і ніби засвітились вони яскравіше, і заспівали тихо... І ніби свято...
Раптом почув слова дружини до сестри, котру привітав раніше:
- А ти собі найкращу вибрала, так? У мене менша...
Свята не було. І зірки були такими ж, як завжди. І відчуття щастя стало якимось несправжнім, нібито чужим, випадково вкраденим в когось... Він ніколи б навіть не подумав, що можна так сказати: „менша”... Він вибрав світанок, вибрав саму ніжність. Довго вибирав, шукав найкраще – а знайшов просто „менше”.
І ніби її маленька тендітна ніжка на високому підборі стала на саму душу – й залишила чорний відбиток підошви з глибоким слідом підбора. І навіть не помітила.
А світанок вмирав...
14.02.02
------------------------------

Русский вариант:
---

Выбирaл долго. Придирчиво осматривал каждый листочек, каждый лепесточек, ведь хотелось выбрать лучшие в мире цветы для двух удивительных женщин.
Сестра – словно пламя, яркое, живое. Сестра – словно вихрь, сильный, неуёмный. Как вокруг солнца оборачиваются планеты, так вокруг неё оборачивается весь мир. Всё кипит, наполняясь её неистовой жаждой жизни. И она влюблена в этот мир, безумный бег времени, в его новизну и непредсказуемость. Ей – роза алая, глубокого, насыщенного цвета.
Жена – это нежность. Жена – тишина и спокойствие, ласковый ангел, который несёт с собой отдых от суетливой обыденности. Жена – это уют. В её глазах – нежный свет любви, мягкий свет её души. И все около неё пропитано её теплом и любовью. Для неё – роза рассветная, нежная. Желтые-желтые у самого стебелька лепесточки клонятся друг к другу трепетно розовым краешком, и в каждом – настоящий рассвет, со всеми его цветами и оттенками, от белого до желто-горячего и малиново-розового. Нежность…
Он любил дарить им цветы, видеть в их глазах радость, какая бывает только в глазах женщины, которой дарят цветы: есть в них и искреннее изумление, и по-детски безграничное счастье (словно не цветы им дарят, а небесную звездочку), и… и ещё тысячи оттенков чувств, которым нет точного названия, просто – радость.
Он хотел снова видеть эти глаза, хотел развеселить и удивить, хотел, чтобы им было радостно. Увидел. И сам был счастлив их радостью. Звёздочек на вечернем небе, кажется, больше стало, и засветились они ярче, и тихо запели… И словно праздник…
Вдруг услышал слова жены к сестре, которую поздравил раньше:
- А ты себе самую лучшую выбрала, да? У меня меньше…
Праздника не было. И звёзды были такими же, как и всегда. И ощущенные счастья стало каким-то ненастоящим, словно украденным у кого-то. Он никогда бы даже не подумал, что можно так сказать: «меньше»… Он выбрал рассвет, выбрал саму нежность… Выбирал долго, искал самое лучшее – а нашел просто «меньше».
И словно её маленькая изящная ножка на высоком каблучке стала прямо в саму душу – и оставила на ней черный отпечаток подошвы с глубоким следом каблучка. И даже не заметила.
А рассвет умирал.
14.02.02