Не знаючи нi сну, нi супокою...

Не знаючи ні сну, ні супокою,
Ані розради у скупих сльозах…
Василь Симоненко
____________________________


Сплять пастирі, і вівці сплять,
Вовки поснули, янголятки,
Сплять хабарі і чорні гадки,
І божі душі також сплять.
Все спить – багаті і убогі,
Погоничі, святі і безногі,
Щасливі, пристрасні, смішні…
О, дай забутись і мені!

Як вічний світові наставник
Хропе у безмір чорний зрадник.
У нього наміри прості:
Потроху каші і до каші,
Та проспівати отченаша,
А хто не той - то той вже зник!

Зникають люди мов приливи.
Чи плаче хтось, чи вітер виє…
Самотня зрушує земля
На шлях важкий у нетрях ночі,
І свій тягар несе пророчий,
А в небі й зіроньки нема.

Все спить до ранку мов зоря,
Все спить, що в праці натомилось,
Що криком марним заходилось –
Остання милість всім прийшла.
Поснули квіти і дерева,
Знамена, церкви і венери,
Промови, змови, кольори…
Ох, трошки б спокою й мені!


А як повстане серед ночі
Той янгол чистий і співочій,
Те ясне полум"я святе –
Мій біль до нього припаде:
Веди мене на бій до скону,
Най дух не знає перепони!
Те грізне полум"я святе…

Як бідная земля гуде!
Як важко, тяжко повертає…
І все ж іде, іде до краю,
А там як буде! А проте,
Ще й досі всіх дітей годує,
Жаліє, пестить і голубить –
Хай, хай поспить, іще ж мале…

Всі сплять! Кохані й необачні,
Жорстокі й ті, хто все пробачить.
Поснули пензлі мов земля,
Мені ще тільки сну нема.
Ще я не маю супокою,
Стою мов янгол серед бою.
Все бачу, а душа німа…
А вітер душу умовля.

А може й я добро побачу,
А може горе переплачу,
Бо й довга ніченька мина…
А мати сина колиса…
А може горе переплачу,
А може ще добро побачу…
Як сумно, господи, співа!