Почуй мене, вороженько

Через біль чи нескінченне поле, зоране сльозами, йду до тебе вночі, коли ніхто не чує
швидких кроків моєї знервованої сутності.
Влітку – дзвоню маковинням, зимою – кричу хуртовиною. Ми котимося з нею в такт, зливаючись з журбою, забуваючи про істинне призначення власного існування.
Мені – любити, а їй – охолоджувати до смерті, чи до завітного прозріння...
Йду до тебе, прорізаючи серпанок клітин, що вмирають на сході сонця кожного дня.
Але ти нікуди не дивишся, окрім люстра, на самого себе.

Хутчіше, моя хуртовино, понеси до милого,
що мені вороженько, бо не любить, як я -го.
Закривається від цілунків на тисячі лихих дум
і не тра йому пісні й ніжності моїх рук.
Морози дівчаче серце. Хай забуде, що можна любить.
В чужих вікнах танчать тіні закоханих.
Ой, не дивись!

Почуй мне, вороженько, бо заворожу назавжди.
Закохаю в мару. Піду геть і залишу на самоті.
Кохаю, вороже, не отямлюсь ніяк.
Через долю не перейти і через волю Божу.

Пробач мені, серденько, коли зможу, піду геть...