Сонце, яке никому не св тить укр

Сонце, яке нікому не світить
Сонце, яке нікого не гріє
Сонце, якого ніхто не бачить
А знайомі відводять очі

А знайомі ховають обличчя
Залишаються лише диваки
Диваки прикипіли до Сонця
Вони дихають тим же небом
Сонцю гріти їх... їм Сонце – ні.

Сонце сном захлинається
Сонце захлинається світлом
Сонце світлом снить...
А світла знову нема
Сонце в темниках бродить
І нудить світом
Сонце дихає жартома
Сонцю сенсу світити нема.

Сонце сум спопеляє...
І сумом сміється
Сонце серпня чекає
Крізь пронизливі сурми дощів
Сонце Сонця чекає
І спалює спалює серце
Власне серце...і чавить краплинами
Сонячні згустки душі...

По краплині мов кров
Мов життя
Витікає душа по краплині
Сонце промені губить
У сивім від болю путі
Сонце попілом стане
Саме себе спалить
Від власного світла загине
Сонце сіре від суму –
Від суму в нікуди пливти

Є у Сонця зелені і позолочені мрії
Та вони у високім занадто високім небі
Там не Сонця межа...
Там навіть не Сонця надія
Бо для неї занадто занадто повітря треба

І землі...Як далеко земля, як далеко!
І тепла...Як далеко жадане – від когось! – тепло!
Я раніше не знала,
Що Сонцем лишатись нелегко
На самотність приреченим Сонцем
Що бити не вміє чолом...

Обпеклась об байдужості зиму –
і знову самотньо палаю.
Неприкаяне Сонце...від сяйва мого затуляються
Може, сліпнуть від сяйва?
І вихід єдиний – боятися
Не наблизити Сонце...
І неба забрати останній окраєць.

Я без неба свічу. Без дороги. Без слів. Безпорадно
Я в нікуди в нікуди у чорне безвір’я пливу
Зраду Сонцю вони не оцінюють навіть як зраду
Та від зради цієї
Я навіть уже не живу...

Я не маю, не маю, не маю для кого світити
Правда, люди знайшлися
– спасибі –
 взяли за кишенний ліхтарик.
А ліхтарик, стліваючи гірко,
Не може собі простити
Такого приниження світла,
Такого приниження жару...